Послання Блаженнішого Святослава з нагоди Ювілейного 2025 року Божого

«ІСУС ХРИСТОС — НАША НАДІЯ» (І Тим. 1, 1) Послання Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ,до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї воліз нагоди Ювілейного 2025 року Божого Високопреосвященним та преосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та миром у вірі, щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого (Рим. 15, 13). Дорогі в Христі! Вступ 1. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» [1]. Саме про це твердить Господь, закликаючи: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Так Він неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і ви знайдете спочинок від утоми і страху. 2. То ж не дивно, що саме християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання, яким папа Римський Франциск проголосив 2025 рік ювілейним. Він запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зокрема, Святіший Отець пише: «Особливо я хотів би запросити до цієї прощі вірних Східних Церков, найперше тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони, які так багато страждали, часто аж до смерті, за свою вірність Христові та Церкві повинні відчувати себе особливо бажаними в Римі, який є Матір’ю і для них і в якому зберігається так багато спогадів про їхню присутність… Для них надія на любов Церкви, яка не покине їх, але піде за ними, хоч би куди вони потрапили, робить знамення Ювілею ще потужнішим» [2]. 3. Відповідаючи на цей заклик папи Франциска, запрошую духовенство, монашество та мирян нашої Української Греко-Католицької Церкви ознаменувати цей Ювілейний 2025 рік Божий чеснотою християнської надії, яка є ніби якорем, що утверджує у вірі у воскреслого Христа нас, люд Божий, який крізь різні виклики і випробування третього тисячоліття паломничає в кораблі Вселенської Церкви до Божого Царства. Зростання в чесноті надії допомагає людині бачити присутність Бога кожної миті життя у світі, який її оточує. Проживімо 2025 рік Божий у дусі біблійних і церковних традицій відзначення ювілею, пам’ятаючи про вірність Бога, яку Він упродовж історії спасіння завжди виявляв до тих, хто вірує в Нього та дотримується Його заповітів. Уповання на Бога, покладання на Його опіку і турботливість допомагає нам долати різні труднощі та випробування. Старозавітний ювілей — провіщення справжньої надії 4. Надія Божого люду на силу Божу, на те, що Господь завжди буде зі своїм народом, певність у тому, що Бог Ізраїлю є вірним своїм обітницям та союзові, який Він уклав зі своїми людьми — це наскрізна нитка Священного Писання. У Старому Завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння і даруючи їй надію на майбутнє відкуплення та відновлення стосунків із Ним. Одним із найяскравіших старозавітних епізодів, які виявляють піклування Бога про своє створіння, є розповідь про встановлення ювілейного року, уміщена в книзі Левіт (25 глава). 5. Із цієї книги дізнаємося, що ювілей символізував Божу турботу про свій народ і наголошував на необхідності милосердя та співчуття до інших, пригадуючи людині, що її ставлення до ближнього має відображати ставлення Бога до неї. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі, що було нагадуванням про те, що вся земля належить Богові, а люди є лише її тимчасовими управителями: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1). Принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, — час подяки Господу та втішання Його дарами. 6. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього. Цей Божий замисел милосердя здійснюється через служіння Слуги Господнього, про що, зокрема, пише пророк Ісая: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на Нього дух Мій: Він сповістить народам правду» (Іс. 42, 1–2). Ісус Христос — сповнення надії 7. У Новому Завіті своєю місією Ісус Христос сповнює старозавітний ювілей. У своїй першій прилюдній проповіді Він проголошує: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18–19). Божий Помазаник посланий на те, щоб «принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1–2). «Відкуплення» і «визволення» вчинив Господь для старозавітного вибраного народу, вивівши його з єгипетського рабства. «Відкуплення» Його кров’ю і «визволення» з рабства гріха вчинив Господь Ісус Христос для нас «згідно з багатством Його благодаті» (Еф. 1, 7). 8. Христос, здійснюючи пророцтво Ісаї про «рік Господній сприятливий» (пор. 61, 1–3. 7), проголошує присутність Царства Божого серед свого народу. Саме Він — Господь, присутній серед своїх людей — творить простір того Царства, яке виявляється через цілу низку так званих месіанських знаків: Він зцілює хворих, відновлює справедливість, звільняє людей від гріха в Пасхальному таїнстві і проголошує Царство Боже, даруючи таким чином всьому людству надію на справжнє визволення. Христос неодноразово підкреслює визвольну силу своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Ів. 8, 36). Ця свобода, яку Він дарує, є основою нашої надії навіть у найважчі часи. Благовість воскреслого Господа є посланням надії на остаточне визволення людини, яке повертає християнина у світ не для того, щоб підкоритися його законам, а щоб відкрити йому нові, досконаліші й нескінченні перспективи. Христова Церква несе надію 9. Після Христового вознесіння Його спасенну місію продовжує Церква. Вже перші Христові учні й апостоли не тільки жили надією на справжнє визволення та вічне життя в Царстві Божому, а й передавали цю надію іншим. Апостол Петро особливо наголошує, що не потрібно втрачати надії, «навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах» (І Пт. 1, 6), бо ці випробування ведуть до зміцнення віри. Апостол Павло представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що це невід’ємна складова діла спасіння. Він повчає, що ця християнська чеснота не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а Божим даром, тому «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Надія виходить за межі звичайного оптимізму, вимагає глибокої віри та стійкості, здатності триматися за Божі обітниці навіть тоді, коли їх здійснення ще не видно. 10. Якщо чеснота надії тісно пов’язана з вірою, то гріх невірства, очевидно, ґрунтується на безнадії. Знаємо з книги Буття, що гріх у своїй первісній формі — це бажання людини бути як Бог (пор. 3, 4–5). Наслідками цього гріха стали: безнадія, байдужа підлеглість, інертність. Звідси виникають тривога і розчарування, які наповнюють все живе насінням байдужості та страху. Святий Іван Золотоустий повчає: «Диявол тому й насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, — цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба, це спасіння душ, що загибають, бо ми, — каже апостол, — надією спаслися (Рим. 8, 24). Вона немов міцний ланцюг, опущений з неба, який підтримує наші душі, мало-помалу піднімаючи на висоту тих, що її сильно тримається, і підносячи нас понад бурі житейського зла» [3]. Тому таким важливим є Святе Таїнство Покаяння як шлях до духовного відновлення і примирення з Богом, Христовою Церквою, благодатний звʼязок з якою розриває гріх. 11. Книга Одкровення Івана Богослова постає перед нами як потужне джерело надії для християн, які переживають труднощі. У ній Бог представлений як Вседержитель, який контролює хід історії і матиме останнє слово в драмі людства. Образи нового неба і нової землі (пор. 21, 1–4) дають непохитну надію на остаточне відновлення всього творіння, адже Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх» (21, 4), приносячи втіху і надію тим, хто страждає. Преподобний Беда († 735) писав: «Оскільки п’ятдесятий рік у Законі ювілейний… цим числом позначається сам спокій вищого світу, коли, як каже апостол, при останній сурмі труби мертві повстануть і ми змінимося на славу: тоді припиняться труди цього віку і тяжкі борги за всі гріхи будуть скасовані. Тоді весь народ обраний у єдиному спогляданні Божественного відвідування зрадіє, виконуючи цей жаданий наказ Господа і Спасителя нашого: „Вгамуйтесь і пізнайте, що Я — Бог…“» (Пс. 46, 11) [4]. Українська помісна Церква — символ надії для народу 12. «Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви „зодягається“ в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви» [5]. Так, коли сповнився час, Син Божий «воплотився» і в історії нашого народу через Володимирове хрещення у 988 році. Роздумуючи над цією подією, святий папа Іван Павло ІІ писав: «… всемогутній Бог, Владика Всесвіту і Господь історії всіх народів, обняв своєю нескінченною любов’ю народ Київської Русі і привів його до світла Євангелія Його Сина Ісуса Христа, Спасителя світу» [6]. З прийняттям християнства з’явилася надія на духовне оновлення і преображення всього нашого народу, про що влучно висловився Київський митрополит Іларіон: «І вже не ідолослужителями звемося, а християнами; не позбавленими надії, а з надією на життя вічне» [7]. 13. Через Володимирове хрещення Бог запросив наш народ вийти назустріч Його визвольній благодаті, «озброївшись» вірою, надією та любов’ю. Він закликає нас «вирівнювати стежки Господні» (Лк. 3, 4), тобто діяти, а не просто чекати на диво, адже людина — Його співтворець і помічник (пор. І Кор. 3, 9). Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, до поєднання наших зусиль із Божою благодаттю, яка «діє там, де є особиста згода людини» [8]. А «взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії… Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння» [9]. Наші предки добре розуміли важливу роль Матері Божої в історії спасіння і плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а згодом наші церковні й державні мужі неодноразово поновлювали цю посвяту. І так, будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадить наш народ, опікується ним і молиться за нього, допомагаючи йому долати різноманітні випробування. 14. Однією з наших характерних рис, якими українська помісна церковна традиція завдячує кирило-методіївському спадку, є відкритість до єдності та діалогу, здатність шукати шляхи примирення та взаєморозуміння, вміння долати протиріччя між західними та східними духовними центрами. Це продемонстрували ієрархи Київської Церкви через Берестейську церковну унію (1596), запровадивши на наших землях рішення Флорентійського Собору (1439), щоб відновити церковну єдність. Ця подія є свідченням глибокої мудрості та далекоглядності наших предків, які розуміли важливість духовної єдності для підтримання живої надії. Відновивши ідеал єдності Христової Церкви і перебуваючи в сопричасті з Римським Апостольським престолом, УГКЦ залишається спадкоємицею київської церковної традиції, зберігаючи і плекаючи духовність, богослов’я, канонічний порядок і богослужбовий обряд Візантії. Патріарх Любомир зазначав: «Історія береже цілу низку випадків, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільності Христового хітону. Ми віримо, що це усвідомлення живе й до сьогодні, служачи джерелом надії» [10]. 15. Упродовж століть, особливо в часи російської імперського та комуністичного панування, наша Церква зазнавала численних переслідувань і випробувань. Ворожі сили, прагнучи знищити ідентичність нашого народу, вдавалися до різних методів, серед яких було намагання знищити УГКЦ шляхом насильного переведення її вірних на російське православʼя. Цими сумними моментами нашої церковної історії є насильницькі акції на Поділлі (1770 та 1794–1796 рр.), на Правобережжі (1839 р.), на Холмщині й Підляшші (1875 р.), на Галичині (під час Першої світової війни і 1939 р.). У памʼяті наших сучасників зовсім живими залишаються наслідки Львівського псевдособору 1946 року, яким УГКЦ була загнана в підпілля і майже пів століття жила в умовах переслідування, як ранні християни в період катакомб. Вірність нашого духовенства, монашества і мирян, які ризикували життям, щоб зберегти вірність Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), є свідченням глибокої надії та довіри до Бога. Ця стійкість дозволила зберегти віру та церковні структури і навіть у найважчі часи переслідувань надихала вірних на відповідальну місію християнського свідчення. Минуле нашого народу, сповнене постійних випробувань і боротьби за свободу, переконує нас у Божій вірності та Його постійній допомозі та неодмінному захисті, які Він запевнив через пророка Ісаю: «Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я — Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею Моєю» (Іс. 41, 10). Ці слова надихають навіть у найтемніші часи, коли здається, що надії немає. 16. Господь промовляв через пророка Єремію: «Я знову тебе відбудую, і будеш відновлена, ізраїльська дівице. Знову хизуватимешся бубнами своїми й виступатимеш у веселім хороводі» (Єр. 31, 4). Ці слова можемо застосувати і до нашої Церкви, яка, вийшовши з вимушеного підпілля наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, стала символом відродження всього українського суспільства. Розвиток наших церковних структур та освітніх закладів в наступні роки нагадує відбудову Єрусалиму після вавилонського полону: «Бачите, в яких ми злиднях, як Єрусалим зруйнований та як брами його спалені вогнем. Нумо ж, відбудуймо єрусалимський мур, щоб не бути нам більш посміховищем» (Неєм. 2, 17). 17. Важливою віхою в історії Української Греко-Католицької Церкви стало 21 серпня 2005 року, день повернення осідку її Глави до Києва, колиски Володимирового хрещення Русі-України, де наша Церква зародилася і звідки так наполегливо століттями намагався витіснити її чужинець. Ця подія відображає відновлення історичної справедливості та її прагнення служити всій Україні. Вона стала ще одним яскравим символом відродження та надії для українського народу, демонструючи здатність Церкви адаптуватися до нових реалій та відповідати на виклики часу, залишаючись вірною своїй духовній місії. 18. Історія Христової Церкви в Україні є яскравим прикладом незламності духу та невгасимої надії нашого народу. Прямуючи крізь століття випробувань і перешкод до свого есхатологічного сповнення, вона незмінно залишалася надійною опорою своїх синів і дочок. Коріння віри українського народу сягає глибоко в нашу історію, формуючи і живлячи його унікальну духовну та культурну спадщину. Христова Церква стала невід’ємною частиною української ідентичності, формуючи світогляд, культуру та традиції народу, надихаючи на збереження та розвиток духовних цінностей, скріплюючи віру в краще майбутнє. Цього ювілейного року ми особливо гостро відчуваємо зв’язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона, священномученика Йосафата Кунцевича та інших святих, мучеників, ісповідників і праведників українського народу нагадує нам, що надія — це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Сьогодні, у часи випробувань і викликів війни, ми можемо черпати силу та натхнення з цього багатого духовного спадку. Віра, єдність і невгасима надія, закладені нашими великими предками, залишаються тими опорами, на яких тримається українська нація, які допомагають нам долати труднощі та будувати майбутнє, гідне нашої славної історії. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги. Чеснота надії — сила християнського життя 19. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження. Тому прислухаймося до слів псалмоспівця: «Хай скаже дім Ізраїля: „Милість його повіки!“… Із тісноти я візвав до Господа, — Господь відповів мені і визволив» (Пс. 118, 2. 5). Нас підбадьорює також пророк Ісая: «Не бійся, бо Я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти — Мій! Чи через води йтимеш, Я з тобою, чи крізь ріки, — тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, — не попечешся, і полум’я тебе не обпалить» (Іс. 43, 1–2). Ці слова і сьогодні звучать для нас як джерело підтримки та наснаги, обіцяючи нам опіку і захист Господа Бога. 20. Християнська надія — чеснота та риса віруючої людини. Саме віра в Бога, як повна відкритість людської істоти всепереможній силі воскреслого Спасителя, народжує християнську надію. Віруюча особа переживає нове створення і нове народження у Святих Таїнствах Хрещення та Миропомазання і стає новим створіння у Христі, як навчає апостол Павло: «Тому, коли хтось у Христі, той — нове створіння. Старе минуло, настало нове» (ІІ Кор. 5, 17). У цьому таїнстві Отець Небесний через пасхальне таїнство свого Сина силою і діянням Святого Духа вкладає в нутро кожного охрещеного зародок вічного життя, життя Воскреслого. Про цей зародок апостол Петро навчає як про нову красу людини, заховану всередині людського серця (пор. 3, 3–4). Він [зародок вічного життя] не є нерухомим чи мертвим скарбом, який ми покликані лише зберігати. Цілком ні! Християнське життя у вірі є розвитком і щоденним зростанням у цьому новому житті, яке ніхто в нас не зможе відібрати. Тож християнська віра в Бога породжує надію на воскресіння і життя вічне, яка звершується в любові. Ось чому чеснота надії є силою християнського життя, внутрішнім джерелом незламності та стійкості, яке дає нам змогу перетривати всі переслідування і терпіння та осягнути нашу остаточну мету — вічне життя в Бозі [11]. 21. Змістом християнської надії є очікування повноти Царства Небесного, вже дарованого людині тут, серед життя дочасного. Увесь парадокс цієї надії полягає в тому, що ми очікуємо сповнення, остаточного вияву того, що вже маємо в зародку. Ми надіємося на воскресіння і життя вічне, будучи його причасниками впродовж земного життя. Про це навчає апостол Павло: «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться, тоді й ви з Ним з’явитесь у славі» (Кол. 3. 1–4). Посідання дару воскресіння і життя вічного, який ми отримуємо у Святих Таїнствах Церкви, виявляє непорушну певність християнської надії, яка обов’язково сповниться в житті майбутнього віку. Оце дійсне причастя і передсмак того, на прихід чого в повноті в майбутньому ми надіємося, відрізняє чесноту надії від звичайного людського почуття надії. Останнє веде нас до сподівання на щось непевне, до очікування на сумнівне й таке, що не завжди можливе до здійснення. Натомість християнська надія — завжди певна. Апостол запевняє усіх нас: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5–8). 22. Сила християнської надії, яку ми отримали від батьків, була для нас джерелом повсякчасного відродження та невмирущості нашої Церкви й рідного народу. Цю силу ми отримали як дар Хрещення рівноапостольного князя Володимира. Наш Хреститель вклав у саме серце свого народу такий скарб, який став вічним спадком українського Божого народу — Київської Церкви. На цей спадок вказував папа Римський Венедикт XVI у своїй енцикліці «Spe Salvi» («Спасенні надією»), розкриваючи сенс спасенної надії за допомогою уривка з Послання до євреїв: «Згадайте перші дні, коли ви, тільки що просвітлені, перенесли терпляче таку велику боротьбу страждань: ви були чи то самі виставлені прилюдно на зневаги та на знущання, чи то ставши спільниками тих, що того зазнали. Ви бо й разом із в’язнями страждали і грабунок вашого майна ви з радістю приймали, знаючи, що маєте багатство краще і постійне» (10. 32–34). Святіший Отець наголошує, що віра дає людині це краще і постійне багатство, яке є не зовнішнім, а внутрішнім, бо міститься всередині її істоти. Цей скарб слугує людині за опору, яка є сильнішою і надійнішою за матеріальні доходи чи земні достатки. Ось чому ранні християни навіть із радістю приймали втрату свого майна, бо їхнього справжнього скарбу неможливо було в них забрати. Така сила християнської надії народжує новий вид свободи: «Виникає нова свобода щодо основи та опори власного життя, яка єдина може забезпечити його справжній сенс. Ця нова свобода — усвідомлення дарованого нам нового наповнення (субстанції) змісту наших учинків — явила себе не тільки в мучеництві, у якому люди протиставляли себе всесиллю ідеології і політичних інститутів та своєю смертю оновлювали світ. Вона явила себе передусім у великих подвигах самозречення, починаючи з ченців старовини… і до людей нашого часу, які в сучасних чернечих інститутах з любові до Христа покинули все, щоб нести людям віру і любов Христа, допомагати тим, хто терпить тілом і душею» [12]. 23. У нашій сучасній історії християнська надія виявляє себе в новий, часом навіть героїчний спосіб. Ми є свідками християнської надії, коли бачимо наших новітніх героїв, які в ім’я любові до Бога і Батьківщини щодня йдуть на смерть, — надія тоді має обличчя воїна. Коли бачимо наших лікарів і парамедиків, які не втомлюються щодня лікувати рани нашого народу, хоча знають, що війна завтра може спричинити нові, — надія тут має обличчя медика. Коли бачимо енергетиків і рятувальників, які щодня розбирають завали та працюють, щоб відновити інфраструктуру наших міст і сіл, хоча знають, що завтра, можливо, новий ракетний удар знищить їх працю, — у цьому разі надія приймає їхнє обличчя. Надія приймає обличчя й нашої молоді, яка посеред війни вміє любити, творити нові сім’ї та народжувати дітей, хоча усвідомлює, що належить до покоління, яке частіше буває на похоронах своїх однолітків, ніж на весіллях. Християнська надія є секретом стійкості й непереможності нашого народу, який серед війни вміє ціною власного життя захищати свободу, мріяти про краще майбутнє і будувати вже сьогодні кращий світ для своїх дітей. І джерелом цієї надії є воскреслий Христос, який у цьому царстві смерті вказує нам на джерело вічного життя, яке пульсує в нас. 24. В умовах теперішньої російської агресії, коли багато хто з нас позбувся домівки, утратив близьких або змушений жити під окупацією, набирають особливого значення слова апостола Павла: «Ісус Христос — наша надія» (I Тим. 1, 1). Християнська надія випереджує страждання чи навіть смерть очікуванням славної участі у Господньому воскресінні: людина вже живе в надії на Христа, який воскрешає померлих. Він є нашою надією, бо Його Пасха не стоїть перед нами як мета, яку ще треба досягти, а залучає нас як подія, що звершується вже сьогодні в нашому житті та нашій історії. На жертві свого Сина Господь вибудував новий порядок для світу: «От, нове творю все» (Одкр. 21, 5). Ми можемо сподіватися, що на жертві нинішніх поколінь українців постане з волі Божої нова Україна, — постане як плід наших спільних зусиль і як звершення нашої надії. Це наше сподівання підживлюють слова пророка, сказані у Старому Завіті: «Так говорить Господь: … і позбираю їх звідусіль, і приведу їх у їхню землю. Я зроблю з них один народ на Моїй землі… Вони не будуть більш себе сквернити бовванами своїми, гидотами своїми, і всіма гріхами своїми. Я їх вирятую від усіх їхніх відступств, якими вони грішили, і очищу їх і вони будуть моїм народом, а Я — їхнім Богом… там будуть жити вони та їхні діти й діти дітей їх… Я зроблю з ними союз миру; це буде союз вічний з ними. Я їх намножу й поставлю Мою святиню серед них навіки. Житло Моє буде посеред них, і буду Я їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом» (Єз. 37. 21–27). Ювілей-2025 — нагода для скріплення нашої надії у Господі 25. Ювілейний рік — це для кожного з нас особлива нагода для відновлення стосунків із Богом, примирення з ближніми та самим собою. Ми відновлюємо звʼязок із Богом через покаяння та посилену молитву. «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам», — заохочує наш Спаситель (Мт. 7, 7). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Праведний митрополит Андрей наголошував родинам: «Ваша домівка є першою і найважливішою школою, де ваші діти мають навчитися любити Бога і людей. Якою буде та школа, таким буде й навчання» [13]. Важливою є не тільки особиста, а спільнотна молитва. Треба по-християнськи виховувати дітей, створювати в сім’ї особливу атмосферу спільної молитви, як до цього закликає наш Синод: «Моліться разом перед святими іконами, святкуйте неділі і свята, беручи участь зі своїми дітьми в парафіяльній Божественній Літургії» [14]. 26. Особливою молитовною практикою, корисною для поглиблення стосунків із Богом, є читання і роздуми над Святим Письмом. Тому актуальним залишається заклик Синоду УГКЦ до вірних нашої Церкви «щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту» [15]. Памʼятаймо, що «Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви» [16]. Тому читати і роздумувати над Словом Божим треба разом Церквою і в Церкві, тобто у дусі повчань Святих Отців та в контексті літургійної спадщини. 27. Ювілейний рік також творить для нас особливі можливості відновлення звʼязків із ближніми. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа», — закликає Апостол народів (Гал. 6, 2). Коли вірні збираються разом, діляться болем і турботами, допомагають одне одному молитвою та словами розради, це укріплює віру і відчуття надії. Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння, про що гарно свідчить книга Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Тому наш Синод повчає: «Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині» [17]. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа. 28. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність. У служінні ближньому через добрі вчинки людина «повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові» [18]. Християнську любов характеризує її конкретність. Як конкретним є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і переживаннями, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого й ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35–36) [19]. Сьогодні кожен українець в Україні та поза її межами має відчути обов’язок жертовно служити пораненим воїнам та сім’ям, які втратили рідних на війні. Ми повинні пам’ятати про тих, хто повернувся з війни і переживає труднощі адаптації до мирного життя, особливо про поранених. Хай наші парафіяльні спільноти стануть місцем, де вони можуть знайти розуміння, допомогу та дружнє середовище. Тільки в єдності та солідарності ми можемо подолати труднощі й стати міцнішими. Закінчення 29. Дорогі брати і сестри! Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін. Це віра в те, що Бог може перетворити страждання на відродження. Це здатність бачити за межами цього світу, за рамками болю і смутку, з якими ми зіштовхуємося сьогодні. Це впевненість у тому, що Христос воскрес і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього свої сподівання. 30. Хоч ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Христова Церква, адже, за словами апостола Павло, все, що «було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас Письмо навчає» (Рим. 15, 4). Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Це особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх. 31. Хай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові. У цей рік не просто мріймо про краще, а й діймо з любов’ю, підтримуймо тих, хто поруч, живімо в надії та з вірою в те, що з Богом усе можливо. Благословення Господнє хай буде з усіма вами, а Пресвята Богородиця хай і надалі покриває своїм омофором нашу землю та весь наш народ. Амінь. † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих мучеників Євстратія, Авксентія, Євгенія, Мардарія й Ореста таСвятої мучениці Лукії, діви,13 грудня 2024 року Божого Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2024)

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим … І вона породила свого сина первородного,сповила його та поклала в ясла,бо не було їм місця в заїзді (Лк. 2, 7). Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі!   Різдво Христове непереможною силою світла і теплом Божої любові огортає нас! Сьогодні Син Божий народжується в людському тілі, беручи на себе всі досвіди людського життя: переживає вбогість, відкинутість і ворожнечу, холод зламаних людських стосунків і темряву людської ненависті й переслідування. Бог приходить саме туди, де «немає Йому місця», де людина викинула Його зі свого життєвого простору та горизонту власних мрій. У різдвяну ніч духовна темрява, яку створила людина холодом власної байдужості та гріха, відступає перед Божим світлом із небес у Дитятку Ісусі, що спочиває в яслах на сіні. Під ангельський спів «Слава во вишніх Богу і на землі мир…» холод відчуження людини від Бога і ближнього перетворюється на тепло наближенням Бога до людини. Про це пророкує старозавітний пророк Ісая: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (9, 1). Водночас наближення Бога до людини в Різдві Сина Божого дає початок справжньому зближенню людини з людиною, справжньому примиренню і миру, який із небес приходить до нас. У відповідь на Божу близькість, яка зігріває і рятує життя, пастушки кажуть один до одного: «Ходімо до Вифлеєму!» (пор. Лк. 2, 15). Вони разом ідуть, шукають і знаходять Йосифа, Марію й Дитятко, яке лежить у яслах. Побачивши Дитя у вертепі, як було їм сповіщено, вони виходять і радісно розповідають про це диво, яке пережили. Опис цієї зустрічі дихає на нас теплом. Божественне Дитя є для нас, українців, світлом Божим серед воєнної темряви, теплом Божої близькості серед нелюдських відчужень сьогодення. Цієї зими ворог хоче перетворити в Україні темряву і холод на зброю масового знищення, найдешевшу у світі! Щоночі повітряні атаки агресора методично нищать наші міста і сіла, домівки та їх життєво необхідну інфраструктуру, вбивають цивільних людей. Ворог прагне зробити з квітучої країни льодяну пустелю, експортуючи в Україну пустку власного Сибіру. Те, що він не може вкрасти, – безоглядно нищить; кого не здатний поневолити – убиває. Куди він заходить, там немає вже місця ні для кого – ні для Бога, ні для людини. Скільки зусиль він вкладає, щоб сіяти холод, голод, темряву і власну духовну порожнечу! Це про нього можна сміливо сказати словами пророка Давида: «Невже не схаменуться всі ті лиходії, що поїдають мій народ, начебто хліб їли? Вони Господа не призивають, тим і дрижатимуть від страху, бо Бог – із родом справедливих. Над замислом убогого ви хочете сміятись, проте Господь – його притулок» (Пс. 14, 4–6). Та попри непевність, тривогу, жалобу і журбу, ми, українці, святкуємо Різдво, як це робили наші предки з роду в рід, навіть перебуваючи під пануванням безбожного комуністичного режиму минулого століття. У криївках карпатських лісів, на засланнях чи потаємно по домівках вони запалювали різдвяну свічку на знак живої віри, на знак присутності між нами Христа-Спасителя. Коли довкола темрява, то світло, яким є новонароджений Господь, світить ще яскравіше! Він сам нас у цьому запевняє: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві,  а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). Відтак робить кожного з нас носієм Божого світла: «Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 14. 16). Світло Новонародженого в душі й тілі нашого народу освічує простір надії й незламності. Коли довкола нас темрява, хай те світло Різдва, що всередині нас, стане ще яскравішим! Замість нарікати на темряву – запалімо хоча б одну різдвяну свічечку! Коли відчуваємо холод – зігріймо хоча б одну людину добром власного серця, і нам разом стане тепло в Божій любові! Це різдвяне світло і тепло сьогодні поширюймо довкола себе. Посеред ночі тривалої російської агресії ми, українці, нашим свідченням запалюємо непереможне світло Божої правди і любові. Прикладами такого світла є жертовне служіння наших захисників, жертовна праця волонтерів, медиків і капеланів, численні прояви солідарності, які ми виявляємо ближнім у потребі в щоденних обставинах цього воєнного лихоліття. А особливим знаком присутності Божого світла між нами є Центри стійкості та лікування ран війни, які споруджені зусиллями наших вірних та в яких знаходять духовну і гуманітарну підтримку найбільш вразливі соціальні групи нашого суспільства. Ці осередки, що зазвичай розміщені поряд із нашими громадами, нагадують затишне місце біля Вифлеєму, яке знайшов св. Йосиф для Марії та в якому Вона породила і сповила Дитя Ісуса. У цих сучасних різдвяних яслах, де завдяки сяйву людської солідарності під час «блекаутів» є електроенергія і можна зігрітися, сьогодні лунає коляда! Там є місце для Бога, там є місце для кожної людини, яка може не тільки задовольнити свої дочасні потреби, а й оновити світильник власного серця, щоб відтак світити іншим «надією, до якої нас кличе Господь» (пор. Еф. 1, 18), бути носієм стійкості для втомлених. Нині серце кожного віруючого українця стає гостинним Вифлеємом, де знаходить прихисток Ісус, який приходить до нас у постаті нашого ближнього в потребі. Саме в серцях синів і дочок нашого народу, які, перебуваючи на рідних землях чи на поселеннях, підносять руки в молитві до неба і простягають руку допомоги ближньому, кується спільна перемога України над сучасним Іродом, який заповзявся погубити наш народ. Проте ми з вірою в серці можемо співати пісню перемоги над Іродами всіх часів: Благослови нас, Дитятко Боже,Даруй нас нині любов’ю,Хай і пекельна сила не зможеНас розділити з Тобою.Благослови нас, ми ж Твої діти,Христос родився, славіте! («На небі зірка»). У цей радісний і світлий день Різдва Христового вітаю кожного з вас теплом Божої безнастанної присутності. Із глибокою вдячністю в серці вітаю наших військових, волонтерів, медиків, енергетиків і рятувальників. Уже котрий рік поспіль ви є носіями надії, невтомно захищаючи, підтримуючи та зберігаючи життя нашого багатостраждального люду. Вітаю також наших учителів і вихователів, які з великою посвятою в умовах війни не тільки передають дітям знання, а й плекають у них відчуття стійкості, навчають їх бути людьми навіть у нелюдських обставинах. Усім, хто світить світлим серцем серед темряви і зігріває добром серед холоду війни й розрухи, висловлюю глибоку подяку. Вітаю тих, хто зараз перебуває на лінії фронту, на окупованих територіях, у лікарнях. Особливо вітаю тих, хто втратив домівку, і тих, хто дав потребуючим притулок, чи в Україні, чи за кордоном, щоб вони відчули крихту домашнього затишку та різдвяної радості. З Різдвом Христовим бажаю поспішити до тих, хто оплакує втрату загиблих і зниклих безвісти, хто чуває над пораненими в лікарнях. Обіймаю тих, хто є далеко від рідної землі, батьків, які скучають за своїми дітьми, дружин, які чекають повернення з фронту своїх чоловіків, та дітей, які моляться, щоб тато якнайшвидше повернувся додому. Від щирого серця уділяю всім вам батьківське благословення і бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року. Поки ми здатні світити й зігрівати одне одного різдвяним світлом, колядою та молитвою, ніяка темрява чи холоднеча нас ніколи не подолає! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця,6 грудня 2024 року Божого Детальніше...

«Ви кріпите віруючий люд Божим словом надії»: Блаженніший Святослав привітав владику Григорія Комара з 10-річчям хіротонії

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав особисто та від імені Синоду Єпископів УГКЦ привітав владику Григорія Комара, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії й голову Патріаршої літургійної комісії, з нагоди 10-річчя архиєрейської хіротонії. Детальніше...

Послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2024 року до духовенства, монашества та мирян УГКЦ

А як вони розмовляли та сперечалися між собою,сам Iсус, наблизившись, ішов разом з ними (Лк. 24, 15). Дорогі брати і сестри в Христі! Ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви з України та різних куточків світу, від 2 до 12 липня зібралися біля стіп Зарваницької чудотворної ікони Матері Божої на щорічний Синод. Уперше від початку повномасштабного вторгнення всі єпископи нашої Церкви прибули до Зарваниці, щоб бути разом зі своїми вірними, розділити їх біль і тривоги. Щодня ми підносили молитви за справедливий мир і завершення війни, яку злочинно та підступно розпочала Росія проти нашого народу й вільної України. Тими днями, коли відбувався наш Синод, російська брутальність перетнула ще одну межу: щоб зламати нашу волю до опору, ворог вдарив по найбільш незахищених — хворих дітях з усієї країни, які лікуються в центральній дитячій лікарні Києва. Але всупереч цьому ганебному задуму, ми досвідчили солідарність і доброту — тисячі людей розбирали уламки знищених будівель, прихистили постраждалих, і за кілька годин зібрали кошти на відбудову лікарні. У цій трагедії ми побачили все найжахливіше і найвеличніше, на що здатна людина. Ми побачили, що в серцевині нашої волі до опору є людяність і емпатія. Незважаючи на жахливий контекст, ми шукали відповіді, як у час цих випробувань і страждань проповідувати Христове Євангеліє, як євангелізувати, як бути благовісниками надії для ближніх і зовнішнього світу. Це було головною темою нашого Синоду. Наш народ продовжує своє паломництво до повної свободи від поневолення з боку імперії зла, яка спершу в образі царської та комуністичної Росії, а тепер у вигляді путінського злочинного режиму заперечувала і заперечує саме право українців на існування і будування власного буття у світлі Божої правди і Божого закону. Ми не забуваємо і не даємо світові забути, що російська окупація несе смерть і злочини проти людяності. Це — повторний геноцид. Це — повторні заборони нашої Церкви, яка знову й знову воскресає зі своїм народом. У стражданнях українців по-новому виявляється земний шлях нашого Спасителя, якого вороги без причини зненавиділи (пор. Ів. 15, 25), із заздрості видали (пор. Мр. 15, 10), із лютою злобою катували (пор. Ів. 19, 3) і безжалісно вбили на хресті (Мр. 10, 34). Заповідаючи свої терпіння, Ісус Христос дав своїм учням непомильну обітницю воскресіння: «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне» (Мр. 10, 33–34). Коли апостоли чули ці слова, то навряд чи усвідомлювали, щó їм доведеться пережити, і, можливо, більше думали про обіцянку Царства, аніж про смерть Учителя. Тому в день Страсної п’ятниці кожному з них здавалося, що це вже кінець. Навіть після перших звісток про Воскресіння двоє учнів дорогою до Емауса тривожаться, їх атакують численні сумніви і питання. У жахливих умовах війни в українському суспільстві також вирує чимало сумнівів і питань, які ми, душпастирі, не можемо залишити без уваги, хоча й не маємо на них вичерпної відповіді. Часто молитва нашого народу нагадує крик псалмоспівця, який переживає самотність і зневажену справедливість. Ми маємо відкрити для себе самих присутність Христа в нашому паломництві, як це досвідчили два учні з Емауса (пор. Лк. 24, 13–23). Збентежені і втомлені, вони дозволили просвітити і зігріти свої серця Божим словом, що лунало з уст Воскреслого, а відтак пізнали Його самого на ламанні хліба. Так само і ми, як Церква і народ, покликані просвічуватися Божим словом надії, правди і життя та скріплювати себе небесною поживою — найсвятішими Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. У них Господь дарує нам запоруку перемоги і вічного життя, над яким смерть вже не має жодної сили, бо ми носимо в собі завдаток воскресіння, згідно із Христовою непомильною обітницею: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54). Дорогі в Христі, кріпімося Божим Словом, бо в ньому — Дух і життя (пор. Ів. 6, 63), джерело і запорука нашої надії! Коли чуємо сирени, коли на нас звідусіль несуться потоки невтішних новин, коли навколо ширяться зневіра, страх і безнадія, — берімо в руки Святе Письмо, виливаймо перед Богом наші жалі й болі, разом шукаймо світло і потрібну силу. Адже св. Павло нас запевняє, а тисячолітній досвід нашого народу та нашої нескореної Церкви-мучениці підтверджує, що «Євангеліє — сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1, 16). Сила Божа, як животворне дихання воскреслого Спасителя, оживляє нас щоразу, коли Церква проголошує Христове Євангеліє сучасній людині. Це проголошення (керигма) живо уприсутнює Господню дію в нашому сьогоденні. Це живе слово Доброї Новини про воскресіння Христове, Божу любов до нас, прощення гріхів і причастя життя вічного є передаванням кожному, хто вірує, самого Джерела нашої надії та сили християнської стійкості. Воно [проголошення] звіщає нам не про минулі діла Божі, а про те, що Він діє стосовно кожного з нас особисто саме сьогодні силою і діянням Святого Духа. Коли ворог сіє смерть і хоче нас полонити її царством безнадійності та зневіри, Христова Церква несе у своїй проповіді життя і воскресіння, надію на спасіння кожному, хто вірує, та веде його до причастя Святих Таїнств. Ось чому поширення цього євангельського Слова у всіх вимірах нашого особистого і суспільного життя задля того, щоб його сила пронизувала теперішню культуру, а його світло преображало спосіб мислення та діяльність людини (євангелізація), і передавання віри всім, хто ще не пізнав Христа, є осердям місії всіх Його учнів — наших сучасників. Це про нас, особливо тих, хто покликаний до служіння Божого Слова, промовляє св. апостол Павло: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (I Кор. 9, 16). Закликаємо всіх вірних нашої Церкви щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту. Хай наші родини будуть першим місцем, де передається скарб віри новим поколінням християн, де практикується спільна молитва і читання Святого Письма і де різні покоління укріплюють одне одного свідченням віри і терпеливою та вірною любов’ю. Проте пам’ятаймо, що Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви так, як горіло серце учнів на шляху до Емауса, коли Ісус промовляв до них у дорозі, але пізнати Його вони змогли лише на ламанні хліба — причасті Його життя і воскресіння у Таїнстві Євхаристії (Лк. 24, 35). Наслідки російських обстрілів є очевидними, зокрема у вигляді смертей і каліцтва українців. Однак на тілі нашого народу є рани, про які ми менше чуємо із щоденних новин. Маємо на увазі тягар, який випав на долю українських родин, які хоронять своїх загиблих, доглядають поранених, розшукують зниклих безвісти, розділяють посттравматичний синдром ветеранів. Загрозливою в нашому суспільстві стає статистика розлучень, розірваних сімей, розкиданих по світу членів родин. Тому ми й надалі прагнемо приділяти нашим сім’ям особливу душпастирську увагу. Закликаємо душпастирів і всю спільноту вірних піклуватися про родини загиблих і всіх, хто поруч із нами страждає, почувається самотнім чи покинутим. Тут доречно згадати слова світлої пам’яті папи Венедикта XVI, який наголошував: «Церква — це Божа сім’я у світі. У цій сім’ї не може бути нужденних. Притча про милосердного самарянина передбачає універсальність любові, скерованої до того, хто потребує допомоги, до „випадкового зустрічного“ (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був. Поряд із такою заповіддю церковним завданням залишається, щоб у Церкві як родині не страждав жоден з її членів» (Енцикліка «Бог є любов», 25). Маючи на душі й тілі глибокі рани, які нам вже завдала і щоденно завдає війна, «приступаймо з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч» (пор. Євр. 4, 16). Зокрема, часто приступаймо до Таїнства Сповіді та не вагаймося нести всі наші рани, недуги і хвороби до милосердного Господа — Лікаря душ і тіл — у Таїнстві Єлеопомазання. Саме в цих Таїнствах, які Церква називає Таїнствами зцілення, наш Спаситель і Господь бажає огорнути нас своєю милосердною любов’ю та вилити на наші зболені душі й серця цілющий бальзам своєї благодаті. Дозвольмо Йому це зробити! Дозвольмо Йому зцілювати нас щоденно, долаючи силою Божої любові наслідки війни і відновлюючи нас до нової надії та нового життя. Це нове життя — це життя Христа розп’ятого і воскреслого в нас, яке являє себе світові в наших вчинках милосердної і співчутливої любові. Тож серед усіх випробувань і страждань наших днів не опускаймо рук, а продовжуймо творити добро всім, а передусім «рідним у вірі» (пор. Гал. 6, 10), нашим стражденним братам і сестрам на рідних землях, в Україні. Повторюємо заклик із нашого торішнього послання, яке хай залишиться для нас дороговказом у щоденних рішеннях і діях: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21)! Якщо кожен із нас щодня зробить бодай одне конкретне добре діло, ми невпинно крок за кроком наближатимемо перемогу Божої правди. Прагнемо висловити глибоку вдячність усім тим, хто вже зараз своїм буттям являє світові життя воскреслого Господа в нашому народі: нашим захисникам, волонтерам, медикам і капеланам, які єднаються в любові та самопожертві з Христом і подають приклад найвищої любові, що віддає життя за своїх друзів (пор. Ів. 15, 13). Спішимо зі словами християнської розради до всіх, хто оплакує своїх загиблих чи розшукує безвісти зниклих, і запевняємо їх у молитовній близькості. Молимося за поранених і травмованих, за визволення полонених і насильно депортованих, за всіх, хто перебуває під тимчасовою окупацією та за наших братів і сестер в розсіянні сущих. Дякуємо братам і сестрам у вірі та всім людям доброї волі в усьому світі, які пам’ятають про нас, які підтримують нас і які моляться з нами та за нас, утверджуючись разом із нами в пасхальній вірі і надії. На всіх прикликаємо безмежне Боже милосердя, Божу силу і заступництво нашої Небесної Матері — Пресвятої Богородиці. Спогадуючи великий дар Хрещення для нашого народу, ми прагнемо відновити обіцянки вірності Христові, а разом з тим — укріпитися в пасхальній вірі та надії. Як Його учні, як діти воскресіння, ми твердо віримо, що неодмінно настане і наш «третій день» — день воскресіння, день перемоги правди і любові над гріхом, ненавистю і пеклом, настане ясний світанок нашого українського Великодня! Оживлені цією вірою і християнською надією, ми вже тепер посеред випробувань і страждань проголошуємо на весь світ благовість спасіння словами Апостола народів: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із-за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (II Кор. 4, 8–11). Хай Божий Дух надалі нас провадить і оживляє, нехай зробить нас знаряддям Божої любові і Божого миру та благовісниками надії і життя! Хай на цій дорозі заступаються за нас Пресвята Богородиця і святі та праведники української землі! Благословення всемогутнього Бога Отця, і Сина, і Святого Духа нехай зійде на наш народ і перебуває з усіма нами завжди! Від імені Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого рівноапостольного, великого князя Володимира,у святому Хрещенні названого Василієм,15 липня 2024 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в неділю, 4 серпня цього року. Детальніше...

Пастирський лист Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні «Слово до освітян»

Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити доМене, бо таких Царство Небесне(Мт. 19, 14). Дорогі освітяни! За час останнього воєнного десятиліття сфера освіти, як фундаментальна частина соціально-гуманітарного та людського капіталу в Україні, зазнала значних втрат. Уже є очевидним, що ворог веде війну, зокрема, проти української освіти. Цілеспрямоване руйнування об’єктів освітньої інфраструктури (понад 400 закладів освіти, з них 200 закладів загальної середньої освіти) й унеможливлення повноцінного навчання дітей унаслідок обстрілів, смертей педагогів та учнів, перерви в навчанні через повне відключення електроенергії, повітряні тривоги, переміщення людей і тимчасову окупацію територій постають як складові знищення росіянами ідентичності українського народу. Війна ввірвалася в освітню сферу й відразу посилила проблему освітніх втрат і прогалин, які почалися раніше на тлі обмежень через пандемію коронавірусу. Безпрецедентними є умови, у яких відбувалося  навчання впродовж першого року повномасштабного вторгнення, коли лише 15 відсотків закладів освіти працювали очно. Сьогодні перед нами постають страшні цифри, які описують стан українських школярів і педагогів: 75 відсотків дітей мають ознаки стресу чи психологічної травми після початку повномасштабної війни; 54 відсотки освітян відчули синдром професійного вигорання. Нам відомі невтішні результати міжнародного дослідження PISA, відповідно до яких українські школярі відстають від своїх однолітків із країн-учасниць близько на півтора  року навчання з математики та природничо-наукових дисциплін і майже на два з половиною роки навчання з читання. Ми бачимо великий розрив між освітніми результатами сіл і міст: учні із сільської місцевості відстають від своїх однолітків із великих міст у читанні майже на п’ять  років, а з природничо-наукових дисциплін — на чотири роки. Відмінності між рівнями навчальних досягнень між сільською і міською освітою – це не лише освітнє питання, а й соціальне. У 2023–2024 році близько 200 тисяч дітей позбавлені доступу до навчання, не володіють наскрізними компетентностями Нової української школи, не мають навичок мислити і вчитися. Сьогодні ми звертаємо увагу на вас, українські освітяни, як на своєрідний пункт незламності для дітей та їхніх батьків. Скеровуємо до вас слова безмежної вдячності, бо ви, продовжуючи сумлінно виконувати свою роботу, є тими, у кому вони можуть знайти підтримку. Ви стали носіями психологічного спокою для наших сімей. Важливо зазначити, що основою розвитку дитини як особистості є виховання в сім’ї. Тато і мама, перші й головні вчителі для своїх дітей, є учасниками освітнього процесу в Україні. Стаття 55 Закону України «Про освіту» визнає, що батьки мають рівні права та обов’язки щодо освіти і розвитку дитини. По суті, ця законодавча  норма закріплює природний стан речей, який за часів тоталітаризму придушували й активно замінювали домінуванням держави як «головного замовника» освітніх послуг. Батьки зобов’язані формувати в дитини культуру діалогу, вчити її жити у взаєморозумінні, мирі та злагоді з усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами. Говорячи про освітні втрати, ми в жодному разі не покладаємо відповідальності за них тільки на вас, учителі. Ці втрати пов’язані не з тим, що хтось із педагогів не виклався на роботі, а з обставинами, у яких перебувають наші діти і які не могли не спричинити цього негативного явища. Тому висловлюємо особливу вдячність освітянам, які в цей складний час залишилися у своїх навчальних закладах. Ви перебуваєте не лише під тиском викликів війни, а й паперової роботи і формальних звітів. Ми захоплюємося вашим вибором, бо це справжній подвиг – виконувати світлу місію в темні часи. «Ви – світло світу» (Мт. 5, 14). Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, вам «світити».  «Вчіть молодь, як має жити! Збуджуйте в ній бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Нехай уже малі діти вчаться любити свою землю, – свою Батьківщину, – нехай вчаться працювати для неї», – писав слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, провідний ідейник поширення католицького шкільництва як рушійної сили в державотворенні (Пастирські листи. – Том І. – Торонто, 1965. – С. 13). Церква нині бере на озброєння ті слова, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. «Виховувати серце народу» – таким було гасло засновників перших освітніх центрів, так званих захоронок, які у 30-х роках минулого століття діяли при церквах і монастирях УГКЦ. На вас, дорогі вихователі, вчителі та викладачі покладені велика відповідальність і сподівання. Ви – велике багатство нашого народу! «Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, – і Я облегшу вас!», - кличе Господь (Мт. 11, 28). Церква, докладаючи зусиль і використовуючи всі свої можливості, прагне сьогодні послужити вам, тому просить вас приймати допомогу та бути відкритими до співпраці. Звертаємося до представників влади різних рівнів. Від ваших рішень залежить доля дітей, молоді, педагогів, української освіти загалом. Ми закликаємо вас разом із Церквою почути освітян, які чітко окреслюють свої потреби й побажання. Просимо Міністерство освіти і науки України, якщо це можливо, мінімізувати бюрократичний тягар, який заважає педагогам реалізувати їх творчі таланти. Маємо святий обов’язок зробити все для того, щоб не допустити катастрофи в освіті, яка чи не вперше перетворилася в Україні на гуманітарну проблему. Нам необхідно спільно інвестувати в те, що, на перший погляд, не прибуткове: у підтримку освітян, у забезпечення закладів освіти, особливо в сільській місцевості; у налагодження освітнього процесу на всіх рівнях. А це означає, що ми повинні знайти ресурси, щоб українські заклади дошкільної, загальної середньої, професійної, фахової передвищої та вищої освіти змогли працювати на відбудову держави. Дякуємо кожному, хто будує українську освіту сьогодні й будуватиме її в майбутньому! І хай Господь нас супроводжує у цій світлій справі, бо «коли Господь та не будує дому, дарма працюють його будівничі…» (Пс. 127, 1). Благословення Господнє на вас! Від імені Архиєрейського СинодуУкраїнської Греко-Католицької Церквив Україні † СВЯТОСЛАВ Дано у  Марійському духовному Зарваниця,у день Святого преподобного Теодора Освященного, учня Св. Пахомія,16 травня 2024 року Божого. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2024)

Високопреосвященним і преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви Спасе мій, жива і незаколена жертво!Як Бог, Ти сам себе приніс добровільно Отцеві,а з собою воскресив Ти праотця всіх – Адама,воскреснувши із гробу.Пісня 6 канону Пасхи Христос воскрес! Дорогі в Христі! Святкуючи знову Пасху Христову серед жахіття повномасштабної війни, яка триває вже третій рік, ми щоразу глибше входимо у велике таїнство жертви, принесеної Господом Ісусом, спасіння нашого ради. Божий Син, ставши людиною, віддає Отцеві найцінніше — своє життя! Суть пасхальної сили, яка єдина спроможна долати насильство, знущання і смерть, об’являється нам у добровільній Христовій самопожертві. Прекрасно про це мовиться в анафорі Літургії святого Василія Великого: «І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, Він розрішив болізні смертні, і воскрес у третій день, і путь простелив усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб тління держало начальника жизні». Спасе мій, жива і незаколена жертво! Сьогодні наші серця сповнені радістю воскресіння Христа, який виходить у сяйві із гробу. Порожній гріб розкриває нам повноту життя людини в Господі, до якого [життя] ми покликані в радості Божих дітей. Ця радість дана всім, хто бачить у хресному дереві двері до оновленого життя у воскресінні. Адже Христос, будучи живим Богом, з превеликої любові до нас вирішив добровільно прийняти страждання, хресне розп’яття і смерть, щоб воскресити із собою впалу людську природу та у своєму воскресінні дарувати нам життя вічне. Єднаючись із Христом, розп’ятим на хресті, ми отримуємо плід Його жертви у воскресінні з мертвих. Оспівуючи це пасхальне таїнство, Церква сьогодні вказує нам також на нашого праотця Адама, якого Христос у своєму воскресінні звільняє від кайданів аду, та відкриває істину про те, що життя людини після смерті справді існує! В особі Адама зображене все людство — минуле, сучасне і майбутнє. Воскреслий Христос —це той, хто дає сенс повноті людської історії, яка веде від гріха і падіння, рабства і поневолення до покаяння, навернення, визволення та спасіння. Святкуючи Пасху Христову, ми нині виходимо за межі нашого часу та простору і входимо у вічність Божу.У Христі воскреслому можемо сміливо сказати: «Ось тепер час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (II Кор. 6, 2). Як Бог, Ти сам себе приніс добровільно Отцеві... Воскресіння Сина Божого показує, що Його самопожертва є не кінцем, а новим початком життя кожного з нас. Христова добровільна смерть на хресті страшна, дійсна, але живоносна, як «жива і незаколена жертва». Покликані-бо ми не до смерті та небуття, а до життя та радості в Бозі. Хто жертвує собою не в ім’я задоволення власних амбіцій чи людських ідей, а віддає себе добровільно Отцеві – той уже воскресає. У тому ж суть кожної справжньої жертви – віддати Творцеві своє все, тобто віддати Богові Боже, бо ми ж творіння Його рук. У тому й сенс самого людського життя: його як дар ми отримали від Бога і лише Йому покликані його повернути. Жертвуючи себе Отцеві, ми вповні реалізуємо себе у вічній Божественній любові: віддаючи себе, нічого не втрачаємо, а навпаки – воскресаємо разом із Христом. Ось чому ми часто повторюємо в наших богослужіннях: «Самі себе, і один одного, і все життя наше Христу-Богові віддаймо». У Христі воскреслому відкривається цінність і мета кожної людської самопожертви. Сьогодні Україна є жертвою злочинної війни росії проти нашого народу. Ми часто питаємо себе: чи дійсно варта наша боротьба такої великої ціни? В ім’я чого ми вже котрий рік щодня віддаємо найцінніше, що маємо: наших синів і доньок, братів і сестер, батьків і матерів, наші міста і села, нашу землею та все, що посідаємо? В ім’я чого нам варто жити і вмирати? У відповідь на цей крик болю і сліз України воскреслий Спаситель нині виходить із порожнього гробу як «жива і незаколена жертва». Це Він, Переможець, нині промовляє до нас голосом полеглих героїв: «Ми полягли, щоб ви жили! Ми поклали своє життя, щоб дати його Богові й вам! У нашій жертві – Пасха Господня!». Наша перемога над ворогом є такою ж певною і неминучою, як день, що завжди приходить на зміну ночі, як світанок перед ранком Воскресіння Христового, що перемінив плач і сльози мироносиць на мир і радість кожної людини, яка сьогодні звіщає Всесвітові: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!». ... З собою воскресив Ти праотця всіх – Адама, воскреснувши із гробу У своєму воскресінні Христос знищив смерть і страх перед її носіями. Апостол народів стверджує, що саме страхом перед смертю диявол тримав у своєму рабстві людський рід: «А що діти були учасниками тіла і крови, то й Він подібно участь у тому брав, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, і визволити тих, що їх страх смерти все життя тримав у рабстві» (Євр. 2, 14–15). Господь раз і назавжди знищив цей страх, зруйнував владу диявола, носія смерті, і тому Ми його кличемо сьогодні: «Мій Спасе!». Українці мають нині відчуття, що на третьому повномасштабному році десятилітньої війни, яка насправді триває століттями, настав слушний час раз і назавжди знищити владу страху Європи і світу перед смертю, що її несе ненаситний російський колонізатор, – знищити владу тих, хто тримав у рабстві цього страху наш народ та інші поневолені народи. Сьогодні в Україні втрачає владу той, хто сіє простір смерті серед простору життя. Сила Пасхи Христової поклала край силі диявола, автора рабства, зухвалості, брехні й насильства. І саме ми в Христі віддаємо себе добровільно Отцеві в живу і живоносну жертву. Нині в пасхальній перемозі довершується Пасха України! Христос воскресає в нашій боротьбі проти зла, у наших зусиллях, у тілі та крові нашого народу, щоб із собою воскресити людину третього тисячоліття і дарувати надію світові – бо в Україні Христос воскрес! Дорогі в Христі браття і сестри! У цей світлий день перемоги життя над смертю, добра над злом, правди над неправдою закликаю вас впевнено перебувати у вірі, надії та любові, які нам приносить воскреслий Господь. У радості Воскресіння вітаю наших воїнів-героїв, синів і дочок України, які захищають нас на фронті й готові жертвувати усім з любові до своєї землі та рідного народу. Ми віримо у вашу в Бозі силу, ми цінуємо вашу стійкість перед злом, над яким неминуче здобудемо перемогу. Вітаю всіх, хто постраждав від війни — фізично, матеріально, морально. Нехай нинішній празник над празниками і торжество всіх торжеств слугує бальзамом для вашого терпіння. Огортаю своєю батьківською любов’ю родини загиблих. Висловлюю вам особисту вдячність і вдячність всього Божого люду, адже в глибині серця ви відчуваєте невимовний біль втрати сина чи доньки, брата чи сестри, мужа чи дружини, батька чи матері. Обіймаю поранених. Ви носите насіння воскресіння разом із Христом, бо Він теж мав рани розп’яття на руках та ногах. Нехай пасхальна радість простелить вам дорогу до фізичного і морального зцілення. Усім рідним наших полонених і зниклих безвісти, які сьогодні в сльозах святкують Пасху, виявляю свою увагу, підтримку і молитовну близькість. Усім, кого війна позбавила домівки та вигнала з рідного міста чи села, внутрішньо переміщеним особам і тим, хто знайшов тимчасовий притулок поза Батьківщиною, бажаю духовної розради та впевненості, що де воскреслий Господь, там ми завжди вдома. Обіймаю всіх: дітей, дорослих і похилих віком, чоловіків і жінок—і зичу вам, щоб, ділячись свяченим нашого великоднього кошика, ви відчули глибоку радість, Божу милість і благословення. Волонтерів і працівників наших благодійних організацій, наше духовенство, наших богопосвячених осіб і мирян в Україні та на поселеннях огортаю батьківською любов’ю. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Благовіщення Пресвятої Богородиці,25 березня 2024 року Божого Детальніше...

Принаймні жінок, медиків, священнослужителів: Глава УГКЦ закликав до обміну полонених «всіх на всіх» напередодні Пасхи

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав закликав до запропонованого Папою Франциском обміну «всіх на всіх», принаймні щодо трьох категорій українців: жінок, медичних працівників і священнослужителів. Детальніше...

Послання Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні щодо війни та справедливого миру в контексті нових ідеологій (2024)

«РЯТУЙТЕ ПРИГНОБЛЕНОГО З РУКИ ГНОБИТЕЛЯ» (Єр. 22, 3) ПосланняАрхиєрейського Синоду УГКЦ в Україніщодо війни та справедливого миру в контексті нових ідеологій Його спасіння близьке до тих, що Його бояться,щоб слава Його перебувала в краю нашім (Пс. 85, 10). Дорогі в Христі! Вступ 1. Вже десять років ми живемо в умовах війни, а з них два роки Україна занурена в полум’я визвольної війни від повномасштабного нападу російського агресора. Час війни — надзвичайно болісний і жорстокий: вона завдає незліченних травм кожній людині та всьому суспільству. Щодня ми отримуємо трагічні звістки про загибель українців; багато хто вже втратив рідних і друзів; ми стаємо свідками руйнування того, що є для нас найдорожчим, — нашої Батьківщини, нашого сімейного добробуту, нашого щастя, наших мрій. У таких обставинах дуже зрозумілою є схильність людини цілковито віддатися емоціям: поринути у відчай та безнадію або ж дозволити ненависті запанувати в душі. Ці почуття, розпач і ненависть, поневолюють нас й уражують нашу гідність, яку дарував нам Творець. Такі настрої багатьох українців добре передані словами псалмоспівця Давида: «Душа моя — стривожена надміру. Ти ж, Господи, — докіль?» (Пс. 6, 4); «Доки мій ворог буде зноситись надо мною? Зглянься і вислухай мене, о Господи, мій Боже!» (Пс. 13, 4). Водночас якась частина суспільства байдужіє: деякі люди, яких війна заторкнула, може, менше, ніж багатьох інших, намагаються її не помічати, ніби забути про неї. За такою позицією може ховатися як психологічний механізм самозахисту, так і моральна хвороба збайдужіння. 2. Передусім варто нам усвідомити, що для перемоги в боротьбі з таким підступним ворогом потрібна витривалість. Вона не має нічого спільного з байдужістю чи відмежування від того, чим живе країна і народ. Навпаки, витривалість завжди пов’язана з активністю, із жертовною любов’ю, яка готова до служіння впродовж тривалого періоду: «За витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий» (Як. 1, 4). Короткочасним вибухом почуттів або ентузіазму не можна здолати довгу дистанцію, яка потребує виснажливих зусиль. Недарма митрополит Андрей Шептицький переконував молодь: «Не зривами однієї хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крові та смерті багатьох поколінь двигається народ» [1]. Це дуже добре розуміють наші захисники, які тримають варту і стримують агресора щодня, упродовж довгих тижнів і місяців. Тому ми закликаємо всіх до витривалості й до активного чину любові, а нинішнім посланням прагнемо подати певні моральні засади і принципи, на яких можна будувати тривалий і справедливий мир у нашій Батьківщині. 3. Таке чітке розуміння моральних і духовних засад, якими ми керуємося в наших діях під час війни і на яких будуватимемо наше майбутнє після її закінчення і досягнення справедливого миру, є конче потрібним, щоб наші витривалі зусилля були цілеспрямованим рухом до омріяної перемоги. Християнство загалом і соціальне вчення Католицької Церкви зокрема мають тривалу традицію богословської та філософської думки про мир та війну, яка є слушною в теперішніх умовах нашої країни. Отже, наша мета — поділитися з українським суспільством і всіма людьми доброї волі актуальною часткою цих скарбів. 4. Війна Росії проти України ставить перед багатовіковою християнською традицією розуміння миру та війни нові виклики та проблеми. На міжнародній арені ми бачимо підтримку нашої держави, але водночас зіштовхуємося із браком розуміння всієї глибини та серйозності подій, зі сподіваннями на легке вирішення конфлікту. Інколи чуємо надто поспішні заклики до миру, який, на жаль, не завжди пов’язують із належною вимогою справедливості. «Рану народу мого лікують легковажно, кажучи: мир! Мир! — а миру немає», — кличе пророк Єремія до нашого сумління (6, 14). Тож християнське вчення про мир та війну варто розглядати в контексті сучасного українського досвіду, щоб воно принесло нам бажані плоди й освітило євангельською правдою наші прагнення та зусилля. Це послання має на меті, з одного боку, допомогти нашим людям стати розсудливішими і міцнішими, збагатившись давньою християнською думкою про мир та війну, а з іншого — сприяти кращому розумінню міжнародною спільнотою викликів сьогодення і місця України та українців на духовій мапі сучасного світу. I. Причини й витоки сучасної російської війни проти України 5. Неможливо збагнути причини війни Росії проти України і знайти належні духовні засоби задля перемоги й досягнення справедливого миру без розуміння ширшого тла сучасних подій, без усвідомлення основних принципів соціальної справедливості як суспільних відносин всередині кожної правової держави, так і міжнародних стосунків та підвалин міжнародного права. Корені того, що відбувається сьогодні, сягають принаймні минулого століття, чи навіть значно давнішого періоду. ХХ століття досвідчило виникнення в Європі, насамперед у Німеччині та Росії, тоталітарних режимів, які стали причиною жахливих воєн і численних злочинів проти людяності. Головною ознакою тоталітаризму є зневага до свободи та гідності людини. У цьому сенсі тоталітарні режими є формами того державного утворення, яке в християнській інтелектуальній традиції дістало назву тиранії [2]. Тирани, як і боротьба проти них за свободу, відомі з найдавніших часів історії людства, але в тоталітаризмах ХХ століття тиранія набула небачених доти розмірів. По-перше, у боротьбі зі свободою тоталітаризм використовував сучасні йому технічні засоби, яких не було в минулому (радіо, кінематограф, новітнє озброєння, засоби масового систематичного вбивства, наприклад газові камери, тощо). Ці технічні засоби забезпечили тотальність контролю над підданими і призвели до небувалої кількості жертв, яка сягала десятків мільйонів. По-друге, тоталітаризм почав стежити не лише за соціальною поведінкою людини, а й за приватною сферою її життя. Цим він відрізняється від іншої форми тиранії — авторитаризму. Останній все-таки залишає людині певний особистий простір за умови зовнішньої лояльності. Натомість тоталітарні правителі прагнуть підкорити душу, цілковито оволодіти людською особистістю — підданий тоталітарної держави повинен обожнювати своїх мучителів. Тоталітаризм має псевдорелігійний характер: тирани ХХ століття знищували або пригнічували Церкву, тому що конкурували з релігією, хотіли підмінити власною ідеологією духовні цінності традиційних релігій. 6. Внаслідок Другої світової війни один із двох головних тоталітарних монстрів ХХ століття — націонал-соціалістична Німеччина — зазнав поразки. Нацистська тоталітарна ідеологія та її злочини постали перед судом у Нюрнберзі. У наступні десятиліття Західна Німеччина пройшла через непростий та болісний процес очищення і стала демократичною державою. Натомість другий тоталітарний монстр — Радянський Союз, ядром якого була комуністична Росія — не лише не був знищений, а й постав перед світом серед переможців у війні, претендуючи на роль головного визволителя від нацизму. Тому один із чотирьох суддів на Нюрнберзькому трибуналі був представником Радянського Союзу, хоча злочини комуністичних правителів були не меншими, чи навіть більшими, ніж злочини вождів нацистської Німеччини. Проте ще Еклезіаст попереджав: «Що вирок над лихим учинком не виконується швидко, тим то серце людське й повне бажання чинити зло» (Проп. 8, 11). Отож після 1945 року СРСР навіть розширив географічну сферу свого впливу і підкорив собі, зокрема, країни Центрально-Східної Європи, створивши в них режими-сателіти і заснувавши Східний блок комуністичних держав, що протистояв країнам вільного світу. Знадобилося ще більше ніж сорок років «холодної війни» для того, щоб комуністичний і атеїстичний Радянський Союз дійшов до повного ідеологічного, економічного та соціального занепаду і врешті-решт припинив своє існування. 7. Колапс СРСР 1991 року приніс визволення тим країнам Центральної та Східної Європи, що належали до комуністичного блоку. Він також дав шанс на свободу й гідне життя народам, які творили соціалістичні республіки у складі Радянського Союзу. Серед цих народів були й українці, які здобули омріяну століттями незалежність і національну державу. Нагадаємо, що саме наша Церква, яка була злочинно заборонена комуністичними правителями після Другої світової війни, зазнавала переслідувань і перебувала в підпіллі впродовж усього радянського періоду, стала одним із найважливіших рушіїв змін в Україні: боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви у 1989–1991 роках була важливим внеском у руйнування радянської атеїстичної імперії, а після здобуття незалежності вірні нашої Церкви старалися духовно підтримати нову національну державу і були послідовними прибічниками її відречення від тоталітарного комуністичного минулого. Шлях до справжньої свободи та визволення від негативної спадщини ХХ століття виявився для нашої держави довгим і нелегким. Однак ми бачимо на цьому шляху добрі здобутки, особливо на прикладі розвитку сильного громадянського суспільства в Україні, що засвідчили Помаранчева революція 2004 року, Революція Гідності 2013–2014 років і сучасна героїчна боротьба з російською агресією. Українська Греко-Католицька Церква є невід’ємною частиною громадянського суспільства і тому не може стояти осторонь від його справедливих прагнень мати належний контроль над державною владою, будувати чесну демократію, захищати верховенство права і гідність людини. 8. Великою помилкою вільного світу після колапсу комуністичного блоку стало те, що від пострадянської Росії, яку було визнано правонаступницею Радянського Союзу, демократичні країни не вимагали повного засудження злочинів комуністичного періоду і не змусили нових російських правителів забезпечити декомунізацію, люстрацію та очищення їхньої держави від наслідків тоталітаризму. В Росії не було зроблено нічого подібного до того, що відбулося в Німеччині після Другої світової війни. Далося взнаки мислення, зосереджене не на духовних цінностях, а на економіці: багатьом у світі здавалося, що процес демократизації в Росії відбуватиметься ніби сам собою — за умови розвитку приватного підприємництва, посилення економічних важелів і торгівлі з країнами вільного світу. Світові демократії сподівалися, що поглиблення економічних зв’язків з Росією сприятиме налагодженню довіри і сталого миру. Однак ці сподівання виявилися врешті-решт марними, оскільки в Кремлі цю ситуацію використали задля накопичення ресурсів для чергової війни. Демократичний світ — можливо, сам того не усвідомлюючи — з плином часу заради економічної вигоди навчився використовувати у відносинах з Росією подвійні стандарти, що явно суперечать християнському вченню, яке велить: «Любов нехай буде нелицемірна; ненавидівши зло, приставайте до добра» (Рим. 12, 9). І справді, у Біблії часто знаходимо тексти, які попереджають про небезпеку недооцінювання сили зла і наївного сподівання, що зло просто само кудись зникне: «Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (I Пт. 5, 8; пор. Еф. 5, 11; II Тим. 4, 3–4). Однак ці застереження не були взяті до уваги, тому не лише радянський тоталітаризм уникнув свого «Нюрнберга», а й світове співтовариство не виробило механізмів швидкого виявлення небезпеки та реагування на можливе повторення трагедій ХХ століття. Усе це призвело до фатальних наслідків: сьогодні ми маємо справу зі спробою відновлення в Росії агресивного, мілітаристського тоталітаризму в його новій — гібридній, або постмодерній — формі. 9. Нова російська тиранія ХХІ століття подібна до тоталітаризмів ХХ століття насамперед тим, що вона є безжалісним ворогом свободи й гідності людини. Як і тоталітарні режими недавнього минулого, вона користується найновішими технічними засобами і прагне підкорити собі не лише тіла, а й душі людей. Сучасна російська тиранія, на перший погляд, менш жорстка і тотальна, ніж комуністичний і націонал-соціалістичний тоталітаризми. Насправді ж вона перетворює тоталітарні ознаки минулого у значно підступніші, а тому ще більш небезпечні, форми, які можна назвати гібридними. Перша риса нового російського тоталітаризму полягає в тому, що йому не потрібна ідеологія в такому вигляді, у якому вона була притаманна комунізму і націонал-соціалізму, — із власним «святим письмом», тобто корпусом «канонічних» текстів вождів та ідеологів, що в них викладено більш-менш зв’язну теорію стосовно майбутнього задля досягнення якоїсь утопічної «великої мети». Така ідеологія, хоч була хибною і потворною, все ж хотіла мати власний «моральний кодекс» і користувалася фразеологією соціальної справедливості. Натомість сучасний російський тоталітаризм не претендує на позитивний зміст і цілісну теорію; він є пропагандою нігілізму в його найгірших формах, і його мета — моральне розбещення людини, її дегуманізація задля перетворення на безвольне, байдуже до моральних цінностей знаряддя злочинів проти людяності. Він прагне підірвати віру в будь-які моральні засади і спокушає своїх підданих можливістю безкарно творити насильство над іншими. Стверджує, що весь світ керується лише брутальною силою, обманом та міркуваннями власної вигоди. Висуваючи різні конспіративні теорії світової змови проти Росії, він виправдовує за їхньою допомогою будь-які злочини російської влади проти інших народів. У своєму культі вождя, мілітаризмі, корпоративізмі, неприхованій пропаганді брутального насильства, наголошуванні на власній національній та расовій вищості сучасна московська тиранія має багато спільного з фашизмом минулого століття, тому не дивно, що для її означення було знайдене влучне слово «рашизм». 10. Друга особливість сучасного російського гібридного тоталітаризму полягає в якісно вищому рівні технічних інструментів. Ті засоби, якими користувалися тирани ХХ століття, за останні десятиліття радикально розвинулися; культура і техніка піднялися на багато щаблів. Московський рашизм ефективно користується здобутками інформаційних технологій, зокрема соціальними мережами. Цифрова (технологічна) революція певною мірою допомагає російській пропаганді у створенні іншої, віртуальної реальності, що радикально відрізняється від дійсності, ба більше — спотворює її. У своїх практичних діях, у продукуванні фейків та постулюванні постправди сучасна російська пропаганда користується плодами деяких найбільш радикальних течій філософського постмодернізму кінця минулого століття, який заперечував існування об’єктивної істини, що її можна верифікувати, і стверджував, що не існує природних засад моралі та права. Саме тому сучасну російську тиранію можна назвати не лише гібридним, а й постмодерним тоталітаризмом. 11. Коли йдеться про Україну, то на всі ці особливості гібридного тоталітаризму накладається ще один надзвичайно важливий чинник — колонізаторська спадщина імперської, царської Росії. Більша частина території, на якій жили українці, була завойована та підкорена Московією, державним утворенням, яке прийняло назву «Російська імперія», у період від другої половини ХVІІ до середини ХVІІІ століття. Відтоді російська влада забороняла та пригнічувала українську культуру, мову, Церкву, самосвідомість; вона стверджувала, що українці є лише молодшою, меншою, другорядною частиною російського народу. Як вказують численні публічні тексти і виступи сучасних російських керівників найвищого рівня та пропагандистів, сьогодні ця традиційна московська імперська ідеологія набула радикального войовничого характеру і закликає до повного руйнування Української держави та української ідентичності як такої. Війна, яку веде Росія проти України, має всі риси неоколоніальної війни на Європейському континенті з чіткими ознаками геноциду. Знищення українства стало політичною програмою російського керівництва, його манією, яку підтримує значна частина громадян держави-агресора, що свідчить про нездоровий стан російського суспільства. Саме тому заклики до знаходження компромісу з Росією, що їх Україна час від часу чує від деяких діячів міжнародної спільноти, навіть від представників релігійного середовища, не мають під собою реального підґрунтя і демонструють нерозуміння ситуації, у якій опинилися українці. Проблема полягає не лише в тому, що такі заклики є аморальними, бо нехтують принципами поваги до гідності людини та справедливого миру, а й у тому, що вони просто нереалістичні: компромісу неможливо досягти, якщо одна зі сторін заперечує саме існування другої. Росія не залишає Україні іншого вибору, окрім військового самозахисту. Ця війна є національно-визвольною боротьбою української громадянської нації за право на власне існування і майбутнє, за незалежність, свободу і гідність наших громадян. ІІ. Від «русского міра» до «рашизму» — шлях деградації держави-агресорки 12. З того, що було сказано про сучасний російський гібридний тоталітаризм, випливає і його характерне ставлення до релігії й Церкви. Православ’ям у його московській формі намагаються сьогодні в Росії заповнити той ідеологічний вакуум, що виник унаслідок падіння комунізму, розглядаючи релігію як засіб зміцнення державної влади і перетворюючи її на політичний інструмент. При цьому символи комуністичного періоду дивним чином перемішуються з ментальними парадигмами царської імперії. Російська Православна Церква має довгу, можна сказати багатовікову, традицію прислуговування російській владі в її різних, інколи протилежних одна одній, історичних формах — від православних Московського царства і Російської імперії до атеїстичного та комуністичного Радянського Союзу. У всіх цих державних утвореннях керівництво Російської Православної Церкви прагнуло бути в єдності з політичною владою і користуватися привілейованим становищем. Тому не варто дивуватися, що патріарх Московський підтримав та благословив злочинну війну Росії проти українського народу. Такі дії відповідають московській традиції ідеологічного обслуговування влади Церквою та її сервілізму стосовно можновладців. На жаль, тепер ця давня імперська традиція у сполученні із сучасним посткомуністичним тоталітаризмом призвела до справжнього злочину, що його чинить керівництво Московського патріархату, — до пропаганди війни. Саме це церковне керівництво породило нову геноцидну ідеологію, яка нині відома під назвою «русскій мір», і добровільно запропонувало свої послуги злочинній владі та освятило її. Ми спостерігаємо за цим глибоким моральним падінням Московського патріарха та його релігійних прибічників з великим болем, бо воно компрометує християнство як таке й підриває довіру наших сучасників до Церкви і до всіх, хто послуговується Христовим іменем. Тому сьогодні для всіх стає особливо нагальною потреба «випробовування духів» (пор. I Iв. 4, 1), щоб бути здатними відрізняти політичну ідеологію, приховану в псевдохристиянській риториці, від справжньої віри в Христа. 13. Українське суспільство протягом багатьох років намагалося донести до міжнародної спільноти, що в Росії зароджується нова агресивна ідеологія, яка є сумішшю ресентименту, націоналізму та псевдорелігійного месіанізму. Проте впродовж усього часу, який передував війні, нас ніхто не чув. Ця ідеологія, яку російська влада нарекла «русскім міром», утвердилася в Росії як офіційна та єдино правильна, а роль Московського патріархату у створенні та пропагуванні цієї ідеології тепер є загальновідомою та беззаперечною. Саме Російська Православна Церква надала ідеології «русского міра» квазірелігійного духу, зображаючи Росію як останній бастіон християнства на землі, який протистоїть силам зла. Водночас РПЦ наділяє найбільш смертоносну на землі ядерну зброю майже сакральним статусом. 14. Квазірелігійне вчення про «русскій мір» надало ідеологічного обґрунтування повномасштабній російській агресії проти України. Ця агресія підняла на поверхню цілий пласт питань, які мали б залишитися в минулому. Так, здавалося б, давно відійшли в історію спроби ідеологізації християнства, коли воно ототожнювалося з певною країною, нацією або націями з їхніми політичними амбіціями і цілями, оскільки така інструменталізація суперечить самій суті християнства. Проте весь світ нині є свідком найбрутальнішого використання Росією християнських символів та євангельських образів задля виправдання наруги над міжнародним порядком, нападу на суверенну державу і масових вбивств. Пророк Єремія про подібне лукавство казав: «Напинають язика свого, брехні лука. Зміцнились у краю, та не для правди» (9, 2). 15. Для християн усього світу важливо, що доктрина «русского міра» була засуджена численними представниками самої православної спільноти. Зокрема, група з майже 350 православних богословів світу назвала її єрессю і «мерзенним вченням, що не має виправдання» [3]. На думку цих богословів, основою ідеології «русского міра» є фальшиве вчення про етнофілетизм. Вони також «викривають усіх, хто утверджує цезаропапізм, замінюючи цілковитий послух розіп’ятому і воскреслому Господу послухом будь-якому лідерові, який наділений владними повноваженнями та претендує на звання Божого помазаника, незалежно від того, під яким титулом він відомий: „цезар“, „імператор“, „цар“ чи „президент“». І, як підсумовують згадані богослови, «якщо вважати такі хибні принципи дійсними, то Православна Церква перестає бути Церквою Євангелія Ісуса Христа, апостолів, нікейсько-константинопольського „Символу віри“, Вселенських Соборів і Отців Церкви. Єдність стає у своїй суті неможливою» [4]. 16. У Зверненні християнських Церков України щодо засудження агресивної ідеології «русского міра» зазначено, що «патріарх РПЦ Кирило Гундяєв та Російська Православна Церква були і залишаються одними з головних творців і пропагандистів ідеології „русского міра“, яка передбачає винятковість „російської цивілізації“ та відокремлення і вороже протистояння її з іншими. Проте така позиція — виключати або виокремлювати інших на підставі етнічності чи культурної приналежності — не відповідає основам християнської віри як такої. Розпалювання ворожнечі та ведення війни на основі ідеології „русского міра“ порушує християнські принципи й суперечить духовним нормам, що їх має втілювати Церква. Ця ідеологія сьогодні є викликом для проповідування Євангелія в сучасному світі й руйнує довіру до християнського свідчення, незалежно від конфесії» [5]. 17. Врешті-решт, ця квазіхристиянська доктрина деградувала до повноцінної ідеології рашизму з її культом вождя і мертвих, мітологізованим минулим, притаманним фашизму корпоративізмом, тотальною цензурою, плеканням теорій змов, централізованою пропагандою і війною на знищення іншої нації. Створюється враження, що рашизм поєднав у собі всі попередні ідеологічні конструкти, починаючи від Московського царства з його месіаністичними ідеями «святої Русі» і «третього Риму» й закінчуючи СРСР з його агресивним імперіалізмом і прагненням до глобального панування. 18. Така деградація християнської природи Російської Православної Церкви виявила великі слабинки дотеперішнього екуменічного діалогу. Його учасники, маючи добру волю й наміри, залишалися глухими до попереджень, що Московська патріархія, як і в часи СРСР, лише інструменталізує цей діалог. Зрештою, ми дійшли до межі, коли ця інструменталізація стала явною, а квазіідеологічна формула «діалог за будь-яку ціну» — суперечною з євангельським принципом «діалогу в правді». 19. До цього можна додати, що не виправдала себе і європейська практика «realpolitik», яка часом оберталася запопадливістю перед сильними світу цього. Це вважалося розумним підходом, який бере до уваги реалії життя. Проте така позиція є радше свідченням приреченості й визнанням буцімто нездатності Євангелія освітлювати манівці людського життя, куди його заводить «пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя» (I Ів. 2, 16). Сьогодні світ потребує якраз пророчого голосу Церкви, яка говоритиме мовою справедливості, стане на бік скривдженого та присоромить і засудить кривдника. 20. Неспроможність християнського світу знайти адекватні духовні та світоглядні рішення на ці виклики з боку Росії почасти спричинена тим, що певної ідеологізації зазнали й нинішні християнські постулати у світовій спільноті. Євангельська вірність правді, що в ситуації жорстокого зіткнення зі злом обертається на Христовий меч (пор. Мт. 10, 34), поступилася місцем ідеології політкоректності, що створює ілюзію можливості умиротворити зло. Слушний висновок, що абсолютна правда є лише в Бога, обернувся пасткою етичного релятивізму, який надає легітимності навіть свідомо сконструйованій брехні. Ось чому такою важливою є критична рефлексія християн щодо своїх дотеперішніх уявлень, щоб у хащах новітніх ідеологій знову віднайти правду, а тому відновити свою здатність «чути Його голос» (Ів. 18, 37). 21. Нинішні виклики, що їх створюють доктрина «русского міра» та ухили в бік релятивізму, привносять у людську спільноту велике духовне і світоглядне сум’яття, внаслідок якого чимало людей і навіть поодинокі уряди втрачають здатність розрізняти правду й облуду, добро і зло. Трагізм нинішньої війни полягає в тому, що перед загрозою постала вірогідність самої мови духовних цінностей, адже цю мову Росія та інші авторитарні режими використовують, щоб схилити людські серця до страхітливого гріха: «Мають бо сповид побожности, сили ж її зреклися» (II Тим. 3, 5). Наприклад, поняття «духовна борня» набуло в Росії викривленого сенсу й дискредитоване в той момент, коли духовне протистояння злу стає чи не єдиним засобом порятунку людства. 22. Ідеологічна маніпулятивність доктрини «русского міра» призводить не лише до світоглядних, а й до душпастирських втрат. Позірно виступаючи на захист інтересів російського народу й вивищуючи його над іншими народами, ця доктрина насправді залишає його без душпастирської опіки. Адже душі росіян замість голосу Бога чують голос земного кесаря, а тому стають беззахисними перед демонами російської історії. Тож у духовному сенсі паства цієї Церкви покинута напризволяще. ІІI. Ненасильницький спротив 23. Дивлячись на Христа й наслідуючи заохочення Його учнів і апостолів, багато перших християн вибирали духовну дорогу, яку сьогодні окреслюють як ненасильницький спротив. Вони були переконані, що приклад прощення та милосердя Ісуса, Його відмова захищати своє життя за допомогою фізичного спротиву є етичним закликом, що виключає таке учнівство, яке погоджується з пролиттям крові. Саме таким шляхом пішли давні київські князі Борис і Гліб, відмовляючись вступати в династичну боротьбу й захищати себе насильницькими засобами (пор. Мт. 26, 52). За цей духовний подвиг Київська Церква й проголосила їх одними з перших святих Київської землі. 24. Упродовж історії така форма протистояння агресії набирала різних форм і практичного втілення. Зокрема, в епоху Середньовіччя з тих середовищ, які прагнули оновлення Церкви, звучали заклики повернутися до «докостянтинівського» утримання від будь-яких форм самозахисту, які передбачають застосування зброї. Широко знаними сьогодні є й ненасильницькі рухи ХХ століття. 25. У Душпастирській конституції про Церкву в сучасному світі «Gaudium et Spes» отці Другого Ватиканського Собору ствердили: «Ведені тим самим духом, ми не можемо не хвалити тих, хто, відмовляючись від насильства при обстоюванні своїх прав, вдається до тих засобів захисту, які доступні найслабшим, — якщо тільки це можна здійснити без порушення прав і обов’язків інших людей чи всього суспільства» [6]. Подібні думки знаходимо у Катехизмі Католицької Церкви [7]. А в Катехизмі УГКЦ «Христос — наша Пасха» читаємо: «Війна — злочин проти життя, бо приносить із собою страждання і смерть, горе та несправедливість. Війна не може вважатися способом вирішення конфліктних питань. Для цього існують інші засоби, які відповідають гідності людини: міжнародне право, чесний діалог, солідарність між державами, дипломатія» [8]. Тож іще з часів цього Собору Церква підкреслює право кожної особи на моральний вибір та розрізнення у воєнних обставинах. 26. Згадана традиція ненасильницького спротиву стала важливою частиною духовного досвіду людства, проте її не можна вважати такою, що єдина має євангельську легітимацію. Святий Августин слушно зауважив: «Якби християнське вчення визначало всі війни як гріх, то солдатам, які просили поради, як врятувати свою душу, у Євангелії була б дана відповідь, що вони повинні кинути зброю і відмовитися від військової служби. Але їм було сказано, щоб вони ніколи не чинили насильства та обману і були задоволені своєю платнею» [9] (пор. Лк. 3, 14). Іншими словами, військова служба має бути служінням миру і справедливості задля спільного блага. 27. Євангеліє є миролюбним і миротворчим, але не пацифістським (у сучасному значенні цього поняття). Воно не скасовує обов’язку держави захищати життя і свободу своїх громадян. Адже, як стверджує святий апостол Павло, держава «недарма меч носить; вона — Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим. 13, 4). Людина має право на справедливий суд, на самозахист, на недоторканність власного здоров’я і життя, тож завданням держави є забезпечити всі умови для реалізації цих прав. Тому Бог наділив державу повноваженнями, щоб вона зупиняла насильство, захищала невинних, зберігала мир та притягала злочинців до відповідальності. Для цього й існують силові структури та збройні сили. Треба розрізняти силу й насильство, бо не всяке застосування сили є насильством. Держава повинна подбати про справедливий суд, бо її завдання — забезпечити утвердження справедливості. Якщо ж держава спонукає людей чинити те, що суперечить сумлінню, тоді ми маємо керуватися тим, чого навчає Писання: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29) [10]. 28. Вкрай важливо контекстуально та правильно розуміти слова Ісуса про підставлення іншої щоки (Мт. 5, 39) та любов до ворогів (Мт. 5, 44). Ми можемо прощати особисті образи, але не маємо права мовчати, бачачи насильство, спрямоване супроти інших людей. Ба більше, в Писанні є докази, що покривджений не змовчав через насилля проти себе. Так, Ісус казав: «Чому ти мене б’єш?» (Ів. 18, 23), а святий Павло остерігав свого кривдника: «Бог тебе буде бити, стіно побілена!» (Ді. 23, 3). Тож прощення не означає мовчазного схвалення дій кривдника і підпорядкування злу, а радше їх подолання силою Христовою. Воно лише свідчить про те, що християнин поручає Богові відновлення справедливості, бо «Мені належить помста, я відплачу, — говорить Господь» (Рим. 12, 19). 29. Сучасні пацифісти, цілком ігноруючи євангельські основи об’єктивності Істини, часто бачать мир як плід умиротворення зла або компромісу із ним. Проте 1979 року в Ірландії святий папа Іван Павло ІІ ствердив, що мир є результатом дотримання «етичних принципів» [11]. Це цілковито відповідає пророчій традиції: «І ділом справедливости мир буде, а плодом справедливости — спокій та безпека довічна» (Іс. 32, 17). А 1981 року той самий папа висловив свою переконаність, що «війни виникають внаслідок вторгнень або внаслідок ідеологічного імперіалізму, експлуатації та інших форм несправедливості» [12]. 30. Заради досягнення позірного миру пацифісти часто готові — свідомо чи несвідомо — вивести порушників миру з-під відповідальності. Аргументи бувають різними і часом навіть високоморальними, як-от прагнення уникнути подальших людських жертв. Саме цей аргумент часто звучить у контексті широкомасштабної агресії Росії проти України. Пересторогою для творців оманливого миру мають бути слова апостола Павла: «Саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, — тоді зненацька злетить на них погибель…» (I Сол. 5, 3). Бо агресор доходить висновку, що його насильство стає його законним правом, і намагається усіма способами добитися визнання цього «права на злочин» під виглядом легітимізації геополітичних інтересів та їх оправдання. Брак належного засуду та протидії таким вчинкам з боку світової спільноти та церковних лідерів створює ілюзію успішності такої моделі поведінки цілої держави, яка [модель] не тільки не знаходить справедливого спротиву, а й швидко поширюється як легітимна модель міжнародних відносин. Сила міжнародного права підмінюється сліпим правом сильного. Замість поваги до гідності та недоторканності суверенітету суб’єкта міжнародного права, утверджуються ексклюзивні та особливі «права» сучасних світових потуг, які накидають себе в міжнародних відносинах як ті, що можуть мати право «патронату» над іншими суверенними державами або прямо заявити про втрату права певної держави та якогось народу на існування. У такий спосіб підривається довір’я до міжнародного права та будь-якої міжнародної мирної угоди, яка на нього спирається. Завмирає міжнародна співпраця та взаємна довіра, світ починає озброюватися та щоразу глибше занурюється в атмосферу страху, взаємних погроз та ультиматумів. Цей спосіб нав’язування міждержавних стосунків сьогодні, коли суверенітетом суб’єктів міжнародного права жертвують в ім’я заспокоєння претензій якоїсь світової потуги, дуже нагадує міжнародний клімат у Європі та світі перед початком Другої світової війни. Справді, агресор знову почувається безкарним і грає на цьому страхові. Отож досвід нинішньої агресії з боку Росії засвідчує: безпринципні пацифістські гасла умиротворення заохочують агресора до дальшого насильства. У цьому історичному контексті пророчий жест України тридцятирічної давнини — її відмова від посідання атомної зброї та довіра до підписантів Будапештського меморандуму, міжнародної угоди, укладеної 5 грудня 1994 року між Україною, Росією, Великою Британією та США про гарантії безпеки Україні у зв’язку із набуттям нею без’ядерного статусу, — є пророчим жестом довір’я до сили міжнародного права з боку християнського народу та маніфестом його національних прагнень справедливої безпеки та миру. Цей жест сьогодні заслуговує на особливу увагу та новітнє осмислення. 31. Серед основних причин нинішньої прихильності до ідей пацифізму є також щоразу більша небезпека війни із застосуванням ядерної зброї. Часто замість проголошення неприпустимості такої війни та пошуку шляхів до загальної відмови від неї, нині можна почути теорії про «межі легітимного самозахисту» без’ядерних держав і «легітимну капітуляцію» задля того, щоб уникнути можливих жертв. Проте чи справді можна запобігти цьому, склавши зброю перед агресором? Це — питання, яке гостро постало в контексті російської агресії супроти України, і відповідь на нього повинна дати вся світова спільнота. Гіпотетичне уникнення Росією, яка є ядерною державою, відповідальності за злочинне порушення міжнародного права і нападу на суверенну державу лише пришвидшить зростання кількості ядерних держав на планеті. Тепер, після початку повномасштабної агресії Росії проти України, як ніколи раніше, безʼядерні держави відчувають свою цілковиту незахищеність перед володарями смертоносних боєголовок. А якщо врахувати захоплення й обстріли Росією українських атомних електростанцій, то ситуація стає ще похмурішою. Як можна говорити сьогодні про міжнародну безпеку, коли держава, яка є членом Ради безпеки ООН та володіє одним із найбільших ядерних потенціалів планети, задля досягнення своїх агресивних цілей сама становить загрозу для цієї безпеки та вдається до відвертого ядерного шантажу всієї міжнародної спільноти? Про подібну брутальну поведінку пророк Міхей писав: «Нив забажають — і їх грабують; будинків — і їх віднімають. Загарбують людину з її домом, чоловіка разом з його спадщиною» (2, 2). 32. Дотримання Декалогу є необхідною передумовою справедливого суспільства, а війна — брутальним порушенням Божих заповідей. Як наголошується у згаданій вище конституції «Gaudium et Spes», «будь-яка воєнна дія, спрямована на суцільне знищення цілих міст чи великих регіонів разом з їхнім населенням, є злочином проти Бога і проти людства, — злочином, який підлягає рішучому і негайному засудженню» [13]. Чи може людська спільнота залишити без осуду й відповідальності геноцид українців, що його влаштувала російська армія в Бучі, Бородянці, Ірпені, Маріуполі й на багатьох інших окупованих територіях України? Хто заступиться за жертв та їхні родини? Нинішнє волання українців до світової спільноти про відновлення справедливості має повну підтримку з боку Церкви, оскільки вона завжди робила й робить вибір на користь скривдженого. У цьому й полягає суть її мандату, отриманого від Господа нашого Ісуса Христа, та її остороги перед несправедливістю, яка не приходить сама: «Ось він зачав несправедливість, злом завагітнів і сплодив лукавство» (Пс. 7, 15). IV. Оборонна війна і законний захист 33. Із часів святого Амвросія Медіоланського (340–397) та святого Августина (354–430), з огляду на реальні обставини гріховного світу, у якому ми живемо, Церква керувалася правилом, відомим сьогодні як теорія справедливої війни. Такий підхід виключав будь-яку неспровоковану агресію та будь-яке невмотивоване застосування сили, а також містив правила ведення війни. 34. Упродовж історії над цими принципами роздумувало багато християнських мислителів. Явна присутність зла в історії спонукала до усвідомлення того, що захист ближнього і власне виживання передбачає потребу протистояти збройній агресії. Осмислюючи досвід Першої світової війни, праведний митрополит Андрей Шептицький говорив про право народу на самозахист і «дозволену оборону власного краю, власних родин і власних хат» [14]. А щоб оборона не переростала в насильство та відповідала критеріям пропорційності такого самозахисту, були розроблені певні принципи справедливої оборонної війни — чи, як мовиться сьогодні, принципи законного захисту. Науково-технічний прогрес, який зумовлював розвиток нових, більш небезпечних озброєнь, а отже, і нових загроз, та поява нових форм суспільної організації не могли не вплинути на еволюцію теорії поняття справедливості в такій війни. Процес переосмислення деяких її аспектів був особливо активним після завершення Другої світової війни. Папа Пій ХІІ (1939–1958) вважав оборонні війни справедливими й підкреслював, що інші нації мають обов’язок не покидати атаковану країну в біді. Отці Другого Ватиканського Собору в конституції «Gaudium et Spes» ствердили, що «доки існуватиме небезпека війни і не буде повноважної міжнародної влади, забезпеченої достатніми силами, не можна відмовити урядам у праві на законну оборону, якщо всі засоби мирних переговорів уже вичерпані» [15]. 35. Після Другої світової війни та утворення Організації Об’єднаних Націй міжнародне право припиняє оперувати поняттям «справедлива війна» і переходить до повної заборони ведення війни. Відповідно до Статуту ООН, застосування збройної сили проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави визнане протиправним, а всі спори між державами прийнято вирішувати мирними засобами таким чином, щоб не наражати на загрозу міжнародний мир та безпеку і справедливість [16]. Пізніше, в Резолюції 3314 (XXIX) «Визначення агресії», прийнятій Генеральною асамблеєю ООН 14 грудня 1974 року, зазначили, що жодні міркування політичного, економічного, військового чи іншого характеру не можуть бути виправданням акту агресії [17]. 36. Застосування сили дозволяється лише за рішенням Ради Безпеки ООН настільки, наскільки це необхідно для підтримки чи відновлення міжнародного миру й безпеки або ж у випадку самооборони від збройного нападу. Так, Статут ООН визначає, що право на індивідуальну або колективну самооборону від збройного нападу є невід’ємним, а сам Статут жодним чином цього невід’ємного права не обмежує [18]. 37. Святий папа Іван XXIII прагнув змістити фокус обговорення питань війни і миру на миробудування, проте не заперечував права націй на самооборону в разі неспровокованої атаки [19]. Тож Церква дистанціювалася від практики наївного пацифізму, який часто обертається моральною сліпотою в розрізненні добра і зла. Навіть більше, святий папа Павло VІ попереджав про «підступність суто тактичного пацифізму, що одурманює противника, якого потрібно перемогти, і вбиває в душах розуміння справедливості, обов’язку і жертовності» [20]. 38. Католицька Церква навчає, що законний збройний захист від несправедливого нападника, як і війна загалом, — це завжди крайній і останній засіб, що до нього може вдаватися сторона, якій загрожує небезпека. На цьому наголошує Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха»: «Застосування військової сили може бути допустиме лише в разі крайньої необхідності як засіб дозволеного самозахисту, а воїн-християнин є завжди захисником миру» [21]. А Катехизм Католицької Церкви окреслює елементи справедливої оборонної війни: «Треба прискіпливо визначити точні умови законного захисту за допомогою військової сили. Серйозність такого рішення підпорядковує його суворим умовам моральної законності. Для цього водночас потрібно: щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; щоб були обґрунтовані можливості успіху; щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути» [22], тобто коли перемовини, арбітраж, компроміси та інші шляхи зазнали поразки. Як раціональне створіння, людина зобов’язана, якщо це можливо, приймати рішення, керуючись здоровим глуздом та спираючись на закони, а не застосовуючи силу. Щоб законний захист був справедливим, належить памʼятати про безпеку цивільних. Цей захист завжди має чітко обмежену мету — справедливий мир, а не цілковите руйнування ворожого народу, економіки чи її політичних інституцій. Для досягнення справедливого миру потрібно використовувати обмежені та пропорційні засоби: озброєння і сила мають бути зведені до визначеної необхідності, щоб відбити агресію та зупинити майбутні атаки. 39. В енцикліці «Fratelli Tutti» Святіший Отець Франциск застерігає від «надто широкої інтерпретації» права на законний захист, що його дехто може використовувати для «профілактичних» атак чи таких дій, котрі приносять зло, більше від того, яке необхідно усунути; він також додав, що «сьогодні дуже важко обрати критерії, розроблені протягом минулих століть, щоби стверджувати про можливість „справедливої війни“» [23]. Це слушне зауваження з огляду на те, у який спосіб російська пропаганда виправдовує агресію проти України. Проте чи не свідчить така маніпуляція з боку Росії про необхідність вироблення ще чіткіших і ясніших критеріїв щодо законного захисту, які унеможливили б спроби агресора видавати себе за жертву? 40. У світлі вчення Католицької Церкви Сили безпеки та оборони України здійснюють легітимний законний захист держави та народу. Сьогодні не бракує доказів, що Росія жодним чином не бажала вирішувати свої суперечності з Україною за столом перемовин як із рівноправним і суверенним партнером. Країна-агресор відкидає саме право на існування українського народу та його держави як суб’єкта міжнародного права, відмовляючись від можливості діалогу та домовленостей із суверенною Україною. Неможливо «вести діалог з тим, кого не існує», — постійно повторює російська пропаганда. Відповідно до згаданої вище новітньої російської ідеології рашизму «українське питання» повинне бути розвʼязане раз і назавжди через повне знищення всього українського. Починаючи з 2014 року, Росія здійснювала неспровоковані акти агресії проти України, окупувавши спершу Кримський півострів, а відтак розпочавши проксівійну на Донбасі. У 2022 році вона розпочала повномасштабне вторгнення і, застосовуючи широкий спектр озброєння, безжально руйнує цивільну інфраструктуру, тероризує і вбиває мирне населення. Українська армія протистоїть надзвичайно потужній військовій машині, що застосовує увесь спектр надсучасного озброєння й до того ж періодично погрожує завдати ядерного удару по неядерній країні, якій гарантувала безпеку й територіальну цілісність, підписавши 1994 року Будапештський меморандум. V. Нейтральність у час війни 41. Нейтралітет справді може бути результатом розсудливого судження й аналізу. Існують ситуації, у яких певна країна не хоче поглиблювати конфлікт через свою ангажованість у нього або бажає стати посередником між протиборчими сторонами. Однак такий нейтралітет має свої підводні камені: існує межа, за якою така позиція починає бути зрадою власних цінностей та принципів і грати на руку негіднику. Якщо він [нейтралітет] спричинений байдужістю, боягузтвом або упередженим чи корисливим ставленням, то стає морально хибним вибором, а не виявом глибокого розуміння причин і наслідків суперечки (пор. Прип. 24, 11–12; Мт. 12, 30; Як. 4, 17; Од. 3, 15–16). 42. Маючи на увазі такі ситуації, папа Пій ХІІ у посланні на Різдво Христове 1948 року наголосив, що в разі несправедливої агресії «солідарність сім’ї народів забороняє іншим поводитися як простим глядачам, виявляючи безпристрасний нейтралітет», і додав, що неможливо виміряти шкоду, «вже заподіяну в минулому такою байдужістю до агресивних воєн», і що така позиція «лише заспокоїла та підбадьорила авторів і розпалювачів агресії» [24]. 43. Під час війни до нейтралітету потрібно підходити з тонким розумінням етичних і моральних аспектів. Може бути присутнє законне бажання запобігти подальшому кровопролиттю або сприяти дипломатичному врегулюванню конфлікту. Однак нейтралітет не повинен поширюватися до точки, де він стає пасивним схваленням несправедливості й злочинів, оскільки існує моральний імператив протистояти несправедливій агресії проти будь-якої країни і захищати цінності, на яких ґрунтується міжнародне співтовариство. Уроки історії, на яких наголошував папа Пій XII, гостро нагадують про те, що байдужість до актів агресії може мати далекосяжні наслідки. Нації зобов’язані оцінювати межі свого політичного нейтралітету, який не може стати моральним, інакше перетвориться на зраду фундаментальних цінностей і принципів. У такі критичні моменти міжнародне співтовариство мусить піднятися над простою безпристрасністю й активно працювати на користь справедливості, миру та збереження людської гідності. 44. Російська агресія проти України не є боротьбою за спірну територію: це атака на міжнародне право і злочин проти миру. Нинішня війна в Європі є конфліктом ідентичностей з нульовою сумою, оскільки українці прагнуть зберегти свою державну незалежність і право бути українцями, а росіяни намагаються позбавити українців їхнього права на існування як такого та відродити свою імперію. А звірства російської армії проти мирного населення, за якими весь світ спостерігає практично в прямому ефірі, є брутальною наругою над людською гідністю і злочином рівня геноциду. Дотримання позірного нейтралітету в такій ситуації є зрадою цінностей поваги до міжнародного права, справедливості й людської гідності. Це позиція, яка ґрунтується на інтересах, а не на принципах. 45. Штучна й формальна нейтральність спонукає багатьох трактувати обидві протиборчі сторони симетрично, як політично і морально рівні, ігноруючи реальні причини цієї війни та її обставини, а тому вона приречена на етичну поразку. Ця поразка детермінована ще й тим, що російсько-українська війна радикально відрізняється від традиційних військових конфліктів. У цій ситуації неможливо зберегти моральну нейтральність, натомість треба зробити вибір на користь цінностей: «Не можете Богові служити — і мамоні» (Мт. 6, 24). 46. Звісно, у світі існують країни, які з огляду на певну історичну траєкторію чи специфіку своєї ролі в міжнародному співтоваристві декларують перманентний нейтралітет у разі будь-яких збройних конфліктів, а тому послідовно дотримуються принципів, до яких їх зобовʼязує цей статус. Серед таких держав особливе місце посідає Святий Престол, позитивний нейтралітет якого полягає в тому, що він не обмежується спостереженням, а прагне сприяти діалогові між сторонами конфлікту. У служінні справі миру та міжнародної співпраці Апостольської столиці потрібно розрізняти два види нейтралітету: дипломатичний і моральний. Проте в діях Святого Престолу ми в жодному разі не вбачаємо морального нейтралітету. Наприклад, у випадку несправедливої агресії Росії проти нашої Батьківщини він чітко розрізняє агресора і жертву його нападу та завжди підтримує того, хто став цією жертвою, — український народ. 47. Заразом тисячолітня традиція ролі Римського Архиєрея як найвищого арбітра християнського світу, тобто позиція «понад сторонами», які перебувають у стані війни, давала і дає можливість Ватикану відіграти важливу, часом вирішальну, роль у розв’язанні низки конфліктних ситуацій у всьому світі, а також сприяти налагодженню каналів для обміну полоненими та полегшенні страждань мирного населення. 48. Значення цього посередництва не можна переоцінити і в умовах нинішньої агресії Росії проти України — багато матерів і дружин вдячно згадують роль Святішого Отця у звільненні полонених воїнів чи депортованих дітей. Такі факти стають особливо промовистими, коли дипломатичні посередницькі зусилля Єпископа Риму гармонійно поєднуються з мовою віри, що має відвагу назвати зло злом, вигоюючи цим словом правди людські рани, як це було, наприклад, 8 січня 2024 року під час зустрічі Папи Франциска з дипломатичним корпусом, акредитованим при Святому Престолі. Тоді Папа нагадав учасникам, що саме Росія розв’язала агресивну війну проти України, і наголосив, що воєнні злочини вимагають відповідної реакції з боку міжнародної спільноти [25]. VI. Мета законного захисту — справедливий мир 49. Звертаючись у цьому посланні до всіх людей доброї волі, ми хочемо наголосити, що нашим християнським та громадянським обовʼязком є захищати життя наших ближніх, передусім дітей, жінок і людей похилого віку, найвідважнішим і найрадикальнішим чином — узявши в руки зброю, з готовністю покласти за це власне життя, як навчав Ісус: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). Ми опинилися в ситуації, коли мусимо обороняти людей від нелюдів. 50. У християнській етиці справедливий мир означає більше ніж просто перемогу над агресією. Етика справедливої війни, що переважає в християнському осмисленні проблематики війни та миру, сформувалася в Середньовіччі, коли Церква для цього застосувала поняття справедливості — постійного прагнення віддати кожному належне. Це поняття стало основою сучасного міжнародного права, у якому воно означає права націй і народів на незалежність. Корені розуміння справедливості знаходимо в Біблії — тут вона означає всеосяжні правильні взаємовідносини, які виражаються єврейським терміном «цадик» і грецьким «дікайосіне». Ця справедливість узгоджується з правами і законом, але вона ширша, тому що включає також чесноти, як-от дарування та милосердя. Вона досягає свого апогею в примиренні Богом світу із самим собою через хрест і воскресіння, яке апостол Павло називає Божою справедливістю (пор. Рим. 3, 21–26; II Сол. 1, 6). 51. Українці, звичайно, прагнуть, щоб війна закінчилася якнайшвидше і настав довгожданий мир. Святі Августин і Тома Аквінський вважали, що метою справедливої війни є справедливий мир. Папа Павло VI повторив цю тезу в День миру 1972 року [26]. Проте припинення війни не є справжнім миром, якщо це означає кінець України. 52. Метою законного захисту власного народу та його державності є забезпечити справедливий мир для всіх сторін, тому помста, завоювання, економічна вигода, підпорядкування неприпустимі. Справедливим миром не може бути ні «замирення» агресора, ні так званий «мінімальний мир», який передбачає визнання за агресором окупованих ним територій. Такий [справедливий] мир повинен бути довготривалим і непорушним, із відновленням принципів міжнародного права. Він передбачає не лише перемогу над агресором і повернення територіальної цілісності України, а й заходи, спрямовані на відновлення правильних відносин між Україною та Росією та загоєння ран, завданих війною: розкриття правди і визнання злочинців, міжнародні кримінальні суди, репарації, політичні вибачення та прощення, меморіали, нові конституції та місцеві форуми примирення. 53. Для досягнення справедливого миру в Україні християнські Церкви, міжнародні організації та політичні інституції повинні спромогтися на дуже чітку риторику засудження військової агресії та геноцидних актів Росії проти України, а також домогтися кримінального переслідування воєнних злочинців. Непокаране зло продовжує завдавати ще більшої шкоди. 54. Численні жертви, до яких Росія спричинилася в Україні впродовж історії, зокрема у XX столітті, а також після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, мають бути у фокусі уваги світового співтовариства, щоб у цьому ключі дати належну оцінку цим безперервним злодіянням. 55. Російська агресія в Україні змусила світ пережити новий досвід та нові травми, подібні до тих, що їх людство зазнало в часи Другої світової війни. Страшні наслідки цього російського вторгнення необхідно долати вже зараз і враховувати їх, працюючи над посиленням архітектури безпеки України та світу. В основу цієї глобальної та сталої архітектури безпеки потрібно закласти принципи справедливого миру, і на це мають бути спрямовані зусилля держав, міжнародних організацій та християнських Церков. Висновок 56. Є «час розкидати каміння і час його збирати» — сказав Еклезіаст (Проп. 3, 5), і наша доба це підтверджує. Нинішній режим у Росії заповзявся демонтувати донедавню конструкцію міжнародної безпеки, провести новий переділ світу і встановити в ньому свої правила. Міжнародні інституції та механізми, які підтримували цей порядок, тепер виявляють своє безсилля перед наступом руйнівників цього порядку. 57. Усе це стало не лише потрясінням для світової спільноти, а й викликом для Христової Церкви. Адже її вчення, що з ініціативи християнських демократів Європи задало парадигму півстолітньої розбудови її мирної цивілізації, значною мірою пристосувалося до узвичаєних правил. Сьогодні потрібно згадати, що Євангеліє є не так добіркою постулатів, з яких вибудовується християнське вчення, як Божим словом, що заохочує нас до вічного оновлення нашого духу та переосмислення реалій цього світу. 58. Той самий Еклезіаст нагадує: «Є час мовчати і час говорити» (пор. Проп. 3, 7). Отож є час, коли Церква говорить душпастирським голосом, виконуючи заповідь Господню: «Паси мої вівці!» (Ів. 21, 16–17). Є час, коли Церква говорить учительським голосом, здійснюючи настанову: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 20). І є час, коли Церква має заговорити своїм пророчим голосом, даруючи зболеним людям промінчик надії на те, як можна подолати зло: «І вони перемогли його кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти» (Одкр. 12, 11). Ми, християни, маємо багато молитися, щоб пророчий голос Христової Церкви став переконливим. 59. Україна стала осередком світових змін і зазнає́ сьогодні страхітливих випробувань. Зло є реальним — ми побачили його обличчя. Голоси невинно убієнних і безжально катованих, брутально зґвалтованих і примусово депортованих волають до сумління світу. Українці не ставлять під сумнів важливість тверезого зважування загроз і ретельного вивірення політичних кроків. Проте не менш важливо зберігати здатність дивитися на нинішні події очима жертви. 60. Світові не вдалося зупинити московського тирана й остерегти його, що «гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над ним панувати» (Бут. 4, 7). Сьогодні, коли геноцид чиниться в режимі онлайн, слушний час відкрито сказати цьому тиранові, що він стягнув на себе прокляття з Неба, прирікаючи себе «стати втікачем і волоцюгою на цій землі» (пор. Бут. 4, 12). 61. Як нині мають діяти християни в усьому світі? Передусім потрібно усвідомити глобальність нинішньої загрози та утверджувати і розвивати силу справедливого міжнародного права. Хибною є переконаність частини світових суспільств, що ця війна є суто локальним конфліктом між двома народами, а тому, примиривши їх, можна буде повернутися до звичного комфорту. Сьогодні під загрозою — всі засади людської цивілізації. 62. Для досягнення своїх імперських, людиноненависницьких цілей Росія вже багато років використовує як інструмент т. зв. гібридну війну, елементами якої є: створення економічної залежності в окремих країнах, інформаційна боротьба за допомогою поширення пропаганди та фейків, підкуп очільників міжнародних організацій та політиків, залякування та знищення власних інакомислячих громадян, яким вдалося виїхати до інших країн, тощо. Мета Росії — спричиняти загрози та хаос, щоб потім анексувати території інших країн або ж пропонувати їм свою «допомогу», аби одержати над ними контроль. Така підступна і руйнівна політика вимагає від світової спільноти швидкого розпізнання глобальних загроз і чіткої моральної оцінки з боку Церкви. 63. Розпочавши гібридну війну проти України, Росія насправді кинула виклик усьому цивілізованому світові. Вона збурила його настільки, що чимало людей перестали розрізняти правду й облуду, а відтак добро і зло. На наших очах чиниться страшна підміна: те, що є злом, зодягається в шати добра; а те, що є добром, припечатується пекельним тавром. У такому викривленому світі не вдасться ні оминути, ні зупинити війни. Безсилими будуть розмиті словесні декларації та невиразна політична мова, а дипломатичний нейтралітет без чітких ціннісних основ та орієнтирів поступово перетворитися на моральний релятивізм чи навіть слабкість, яка вже сьогодні не дозволяє багатьом політикам у цивілізованому світі визнати злодіяння російських військ в Україні геноцидом українського народу, бо це вимагало б їхнього втручання. Наразі багато християн, які належать до постмодерного покоління західного світу, просто не бачать геноциду українського народу і не чують волання жертв, але, щоб не втратити лице, продовжують висловлювати свою стурбованість та глибоке занепокоєння. 64. Усе це можна подолати лише чітким й виразним проголошенням євангельської Істини. Якщо сучасне людство — людство «епохи постправди» — не визнає об’єктивної істини, воно поступово перетвориться на «світ постсправедливості». Якщо воно не розвиватиме і не утверджуватиме соціальної справедливості на основі базових принципів гідності людини, святості та недоторканності людського життя, спільного блага та солідарності, то опинитися в суспільствах, у яких поняття права підмінюється поняттям інтересів певних індивідів чи злочинних груп, право сильного переважає над верховенством права, закон не однаковий для всіх, а основи міжнародного права і недоторканність суверенітету держави є жертвою геополітичних та економічних інтересів сучасних нам світових потуг. 65. Голос вічної євангельської Істини, її втілення в суспільних і міжнародних стосунках має свою унікальну історію в традиції Київської Церкви і нашій тисячолітній традиції державотворення. Ця вічна Істина та Справедливість віддзеркалена у світлі нашої Святої Софії — Божественної Премудрості, незмінної матриці розвитку українського народу та рідної держави, і влучно сформульована, як орієнтир для суспільних і міжнародних відносин, у гаслі тисячолітньої давнини «Не дайте сильним губити людину!» із безсмертного «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха (1053-1125). «Не дайте сильним губити людину!» — це клич Київської Церкви до сумління сучасного християнина та її бачення розвитку соціального вчення Церкви щодо справедливості й миру в сучасному світі. «Не дайте сильним губити людину!» — це клич стражденної України до світової спільноти, щоб вона проголошувала об’єктивні цінності справедливого суспільного будівництва та міжнародної співпраці. 66. Праведний митрополит Андрей Шептицький в час безумств Другої світової війни закликав на архиєпархіальних соборах до нового осмислення Божих заповідей як шляху до втілення життєдайних принципів істини Божого Закону у побудові справедливого суспільства. Бо лише відновивши законодавчу дію Декалогу, можна очікувати на відновлення Божого миру. Без цього чергова загроза, що постала перед людством, може виявитися останньою [27]. Цей заклик є особливо актуальний в умовах російської агресії і сьогодні. 67. «Ісус Христос учора й сьогодні — той самий навіки» (Євр. 13, 8). Господь хоче, щоб Його учні тепер були такими, як і на початку християнства, — відважними у вірності правді; щоб не закривали очей на страхітливу несправедливість, прагнучи отримати економічний зиск і забезпечити собі спокій. Життя Ісуса — Його навчання та діяння — є прикладом і благодатним світлом для нас, як бути справжніми людьми, що створені на образ і подобу Бога та носять у собі миротворчу силу Святого Духа. Вони свідчать про Його мудре і справедливе правління у світі. Цей приклад є настільки чистим і зрозумілим, що його не можуть замінити жодні кон’юнктурні дипломатії чи політики, які не зважають на гідність і права поодиноких людей і кожного народу. Благословення Господнє на вас! Від імені Архиєрейського СинодуУкраїнської Греко-Католицької Церквив Україні † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Переставлення святого преподобного отця нашого Константина, філософа,у монахах Кирила, учителя слов’янського;Святого преподобного отця нашого Авксентія;Святого преподобного Марона, пустинника, чудотворця,14 лютого 2024 року Божого [1] Пастирське послання «До Української молоді», Львів, 1932 рік.[2] Пор. Тома Аквінський, Сума теології, 1a 2ae, q. 92, art. 1, ob. 4; q. 105, art. 1; 2a 2ae, q. 50, art. 1, ob. 2;De reg. princ., lib. 1, cap. 1; lib. 3, cap. 7.[3] Декларація православних богословів світу про «русскій мір», 13 березня 2022 року.[4] Там само.[5] Київ, 10 січня 2024 року.[6] П. 78.[7] П. 2306.[8] П. 989.[9] Лист 138, До Марцелліна, п. 15.[10] Пор. Компендіум Катехизму Католицької Церкви, п. 503.[11] Проповідь на Святій Месі, Дрогеда, 29 вересня 1979 року, п. 8.[12] Звернення з нагоди Дня миру, 1 січня 1981 року, п. 8.[13] П. 80.[14] Пастирське послання до духовенства та вірних «Про покаяння і про часте святе Причастя», Львів, 5 лютого 1939 року.[15] П. 79.[16] Пор. Ст. 2, п. 3 і 4.[17] Пор. Ст. 5, 1.[18] Пор. Ст. 51.[19] Пор. Енцикліка про встановлення загального миру в правді «Pacem in terries», 11 квітня 1963 року.[20] Звернення з нагоди Дня миру, 1 січня 1968 року.[21] П. 990.[22] П. 2309.[23] П. 258.[24] Радіозвернення до вірних з нагоди Різдва Христового, 24 грудня 1948 року.[25] Пор. Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, Ватикан, 8 січня 2024 року.[26] Пор. Звернення з нагоди Дня миру «Якщо ви хочете миру, працюйте заради справедливості», 1 січня 1972 року.[27] Див. Діяння і постанови Львівських архиєпархіальних соборів 1940–1943 років під проводом митрополита Андрея Шептицького, Вінніпег, 1984 рік. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2023)

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим   Оце ж сам Господь дасть вам знак:Ось дівиця зачала, і породить синаі дасть йому ім'я Еммануїл (Іс. 7, 14). Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі! Під час війни ми, український народ, потребуємо знаку, – знаку надії, що Бог є з нами, що життєдайна Господня сила сильніша від смертоносної сили ворога, який воює проти нас. У Святому Письмі народження дитини – знак надії від Бога! Сьогодні по всьому світу Церква проголошує: «І от, коли він [Йосиф] це задумав, ангел Господній з'явився йому уві сні й мовив: “Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа”… А сталося все це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком: “Ось, діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім'я Еммануїл, що значить: З нами Бог!”» (Мт. 1, 20. 22–23). Про Христа пророкував Ісая: «Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім'я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 5). Як часто буває з Божими обітницями, сповнення пророцтва перевищує всі людські сподівання, бо Дитя, яке народжується, – це не тільки звичайне людське маля, а Син Божий! Він – живий Бог, присутній серед нас. Вже не лише знак чи символ надії посилається людині – сам Господь приходить, щоб запевнити і здійснити цю надію. Він приходить як немовля, у якому – Божа сила і могутність, справжній Божий мир для людства загалом і для України зокрема. Вічний Бог стає людиною, одним із нас, на всі часи. Отож справді, з нами Бог! На небі ликують ангели,І люди нині радіють,Та веселяться всі створіння з народженого у Вифлеємі Спаса-Господа.Бо всяка омана ідольська скінчилася,Христос же панує навіки(Стихира на литії свята). Христовою надією ми маємо жити, долаючи всі виклики і випробування. Навіть коли нам здається, що світ довкола нас валиться, коли оманлива ворожа пропаганда навіює нам, що в нас немає майбутнього, ми все ж таки проти надії надіємося – бо з нами Бог! Святий апостол Павло нагадує нам: «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). Якщо маємо Христа – маємо майбутнє, якого ніхто не зможе в нас відібрати. Всемогутній Бог приходить на світ і нині, у своєму цьогорічному Різдві, у тілі беззахисної, слабкої дитини, щоб розвіяти страх перед сильними і могутніми цього світу. Бог не примушує нікого до нічого, а захоплює нас своєю красою і світлом, радістю і миром. Він являється нам  сьогодні як немічне і вразливе немовля, щоб ми Його прийняли, любили й ніжно пригорнули, – пригорнули Того, хто нас огортає своєю любов’ю. Які дивні плани Божі! Володар світу, Князь миру – це Боже Дитятко! Отож у Різдві Христовому бачимо вже сьогодні, що наше майбутнє не є страшним – воно сповнене миром, радістю, ніжністю, благодаттю і любов’ю, як співаємо в колядці: А ясна зоря світу голосить:Месія радість, щастя приносить!До Вифлеєма спішіть всі нині,Бога витайте в бідній яскині! Бог себе робить залежним від людей. Він стає дитиною для того, щоб ми, перейнявши місію Марії, Його Матері, і Йосифа Обручника, захищали Його перед усіма небезпеками, усіма Іродами цього світу. Таку саму відповідальність ми відчуваємо сьогодні стосовно дітей війни в Україні. Це найбільш вразлива частина нашого суспільства, і травма війни в дітей – найскладніша. Серед українських біженців і внутрішньо переміщених осіб – мільйони жінок із дітьми. Серед різних видів гуманітарної кризи – освіта і виховання дітей під безнастанною загрозою ракет і бомб, не виконані належно шкільні програми, вкрадені роки дитячої невинності й безтурботності. Усіма можливими і доступними нам способами захистімо наших дітей! Пам’ятаймо при цьому, що їхні душевні рани лікуються в любові як у сім’ї, так і в родині дітей Божих – у Христовій Церкві. Хай наші церковні спільноти будуть безпечним простором для дітей, вільним від будь-якого насилля та зневаги людського життя, адже прийняти дитину в ім’я Боже – це прийняти новонародженого Христа. Мріючи про світле майбутнє для наших дітей, маємо зрозуміти, що справжня перемога нашого народу – це не лише звільнення територій та безпечні кордони. Перемогти у війні означає створити безпечний духовний простір надії для української сім’ї, яка не боятиметься народжувати дітей на рідній землі. Хай кожна українська дитина буде для нас знаком надії від Бога і нашої віри у благословенне майбутнє. У цей радісний день Різдва Христового «самих себе, і один одного, і все життя наше Христу-Богові віддаймо». Хай знають усі поневолені та полонені, що ми про них не забуваємо і за них молимося. Хай усі поранені й травмовані відчують радість народження Спаса світу і цілющий Божий дотик. Хай не сумніваються в Господній близькості рідні та близькі тих, хто пропав безвісти. Із Христом у серці вже сьогодні плануймо відбудовувати все зруйноване – фізичне і духовне, щоб наші брати і сестри, які розбіглися по світах, не втрачали надії на повернення додому, а навпаки, щоб мріяли про свою живу участь у відродженні країни. Та понад усе, хай знають усі діти нашого народу, як сильно  їх любить Господь і що з Божою любов’ю можна подолати найбільше зло. Від щирого серця уділяю всім вам своє батьківське благословення та бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого всехвального апостола Андрія Первозваного,30 листопада 2023 року Божого Детальніше...

Глава УГКЦ привітав владику Ярослава Приріза з 35-річчям священничих свячень

Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав особисто та від імені Синоду Єпископів УГКЦ привітав владику Ярослава Приріза, єпарха Самбірсько-Дрогобицького і голову Богословського відділу УГКЦ, з нагоди 35-річчя священничих свячень. Детальніше...